– Тебе тільки шмагають.
– Досить уже! Ну, будь ласка!
– Чому досить? Скажи мені і всім, хто тут є.
– Мені страшно!
– Брешеш, Яно. Аби справді боялася, не робила б такого. Тебе страх зупинив би, дівчинко. Так чому тебе не треба більше карати?
– Я більше не буду!
– Не будеш – що?
– Тікати!
– Ти ж не втекла. Звідси неможливо втекти.
– Я вже знаю це, знаю! Я буду слухатися! Чуєте, я буду дуже слухняною!
– Дуже? Чи дуже-дуже?
– Дуже-дуже-дуже!
– Добре, лишіть її. Вона все зрозуміла й справді більше не робитиме, як хотіла. Так-так, стій. Не ховай очі. Мене не обдуриш, Яно. Бачу, на лиці написано – щось хвилює. Язик свербить щось запитати. Питай, не бійся.
– Я не боюся.
– А ось тільки сказала – страшно.
– Та не плутайте мене! Ой, не треба знову!
– Не хами. Не підвищуй голосу.
– Вибачте.
– Отак. Слухаємо тебе.
– Для чого я тут? Чому ви мене тримаєте?