Подружжя по сусідству

Синтія відхиляється на стільці й складає руки на своїх великих грудях.

— Між нами нічого немає, — так само холодно відповідає вона.

— Не вішай лапші на вуха, — каже Анна якось аж надто дружньо. — Я все знаю.

Синтія наче здивована.

— Ти це про що? Та нема чого й знати. У нас жодних стосунків. Коли ви були тут останнього разу, ми трохи потішили одне одного там, на задньому подвір’ї, але то було дуже невинно. Як у підлітків. Він був п’яний. Ми обоє були п’яні. Нас занесло. Це не важило нічого. Доти ми ніколи не торкалися одне одного.

— Не розумію, чому ви обоє приховуєте це. Я ж знаю, що у вас інтрижка, — наполягає Анна, дивлячись на Синтію з-над краєчка чашки з кавою.

Синтія дивиться через стіл, тримаючи свою чашку обома руками.

— Я ж сказала тобі, і сказала поліції, коли вони були тут, що ми трохи розважилися надворі. Ми були п’яні, ото й усе. До того чи після між нами з Марко нічого не було. Я не бачилася з ним після викрадення. Ти щось вигадуєш, Анно, — сказала вона зверхнім тоном.

— Не бреши мені! — рвучко просичала Анна. — Я бачила, як Марко виходив із твоїх задніх дверей учора пообіді.

Синтія напружується.

— Тож не бреши мені, що не бачилася з ним! І про мобільний я також знаю.

— Який ще мобільний? — одна з бездоганно доглянутих брів Синтії злетіла вгору.

— Забудь, — каже Анна, бажаючи забрати останні слова назад. Вона пам’ятає, що цей мобільний був, можливо, для зв’язку з кимось іншим. Усе, що відбувається довкола, так спантеличує її. Вона не може втримати усього в голові. Вона відчуває, ніби її свідомість розколюється. Вона й раніше завжди була чутливою, але в такій ситуації, коли її дитина зникла, її чоловік зраджує їй і бреше, — будь-хто міг би з’їхати з глузду. Ніхто не може звинувачувати її. Ніхто не може засуджувати її, якщо вона робить щось ненормальне.

Вираз обличчя Синтії змінюється. Фальшива занепокоєність розчиняється, й вона спокійно дивиться на Анну.

— Хочеш знати, що насправді відбувається, Анно? Ти впевнена, що дійсно хочеш знати?

Анна дивиться на неї, знічена зміною інтонації. Анні легко уявити Синтію шкільною причепою — високою вродливою дівчиною, яка цькує низеньких і пухких, невпевнених у собі — таких, як Анна.

— Так, я хочу знати.

— Точно? Бо коли я це скажу, нічого вже не можна буде повернути.

Синтія ставить каву на стіл.

— Я сильніша, ніж ти думаєш, — каже Анна з викликом у голосі. Вона також ставить чашку на стіл і продовжує: — Я втратила дитину. Що тепер може завдати мені болю?!