Ожеледиця

— Me too. Me Lika, — тільки й змогла промимрити дівчина, з горем навпіл підібравши слова, а сама подумала: «Треба ж, який приємний підтягнутий чоловік. А я, вже не пам’ятаю де, чула, що в Америці все товсті… От уже дійсно не слід вірити всьому, що говорять!»

Їхали хвилин сорок. Девід зупинив машину і вийшов. Анжеліка вистрибнула теж, ледь не прибивши своїми дверцятами Лавра, який збирався допомогти їй. Він тільки докірливо похитав головою. Дівчина очима «по п’ять копійок» витріщилася на висотну світло-сіру будівлю з гострим піком зверху.

— Що це?

— Готель.

— Хілтон?

— Так, а що?

— Ми що, тут жити збираємось? — очі Ліки, здавалося, зараз вистрибнуть з орбіт. От тільки незрозуміло, куди — всередину чи подалі від сяючого чистотою і шиком холу готелю. Вона навшпиньки йшла за Лавром і Девідом і дихала через раз. Хіба могла вона подумати, що колись поїде в Америку і буде жити в знаменитому на весь світ готелі «Хілтон», у якому живуть одні мільйонери!

— Так, — все ще не розумів хвилювання дівчини Лавр, — нам тут забронювали номери. — І він знову переключився на обговорення з Девідом якихось питань майбутньої конференції, на деякий час зовсім забувши про Ліку.

Девід провів їх до ліфта, міцно потис руку Лаврентію, і ще раз сказавши, що йому було приємно познайомитися з Анжелікою, пішов. І тільки тоді, відкривши двері номера, виголосивши, як ні в чому не бувало: «Це твій номер, а я буду поруч» і почувши у відповідь не вигук радості, а важке зітхання, Лавр подивився на Ліку уважніше. Вона застигла перед відкритими дверима у двокімнатний напівлюкс і швидко-швидко кліпала. Сказати, що Лавр був здивований — не сказати нічого. Він був вражений тим, що побачив: дівчина була пригнічена і мало не плакала.

— Господи, Ліко, що трапилося? Щось не так?

— Все не так, — ледве ворушачи губами, шепотіла вона. — Все не так! Так не можна… Навіщо! — і щось ще в тому ж дусі.

Тепер була черга Лавра впасти у ступор. І він, звичайно, зрозумів усе по-своєму.

— Якщо тобі не подобається номер, ми можемо замінити його на люкс. Мені буде легко доплатити різницю. Просто організатори конференції завжди бронюють півлюкси…

— Це на-пів-люкс? — повільно, по складах видавила з себе Ліка.

— Так, — ще більше розгубився Лавр від того, як вона це вимовила.

— Я думала, це супер-люкс якийсь! Лавре, навіщо мені одній дві кімнати? Давай візьмемо що-небудь простіше.

І тут він все зрозумів. Зрозумів і готовий був розреготатися, та поглянувши на нещасне обличчя дівчини, вчасно зупинився.

Він фізично відчув її розгубленість, уявив, як вона може почуватися у цих напівхоромах. Це він, розбещений батьком-американцем і частими відрядженнями у країни Європи і США, сприймає все як цілком звичайне, а їй, напевне, все це здається неймовірно амбітним і таким, що зобов’язує до чогось.

— Ліко, — звернувся він до неї серйозно. — Тебе це абсолютно ні до чого не зобов’язує. Просто тут так живуть. Американська академія, яка запрошує мене читати лекції, завжди резервує такі номери. У них, розумієш, такі правила.

У цей час портьє привіз валізи, і вони змушені були зайти всередину. Лавр допоміг Ліці поставити валізу на спеціальну підставку, запропонував «не паритися» через дрібниці, а сприймати все як є і насолоджуватися можливістю дізнатися, що красиво жити — це зовсім непогано, прийняти душ і переодягнутися до вечері, на яку він її запрошує. Ліка кивнула, і Лавр пішов до себе в номер влаштовуватися, приймати душ і переодягатися.