Ожеледиця

Капелан, ставлячи всі ці питання, готував місце для церемонії.

— Добре… Так, садіть вашого татка ось сюди, — отець Патрік поставив стілець біля високої вази з квітами, — і станьте біля нього праворуч. Ви, Ангеліко, допоможіть Дороті, поставте її коляску ліворуч від Джорджа і станьте по ліву руку від неї… Так, добре. Що ж, не будемо втрачати час. Дорогі Джордже, Дороті, Лаврентію і Ангеліко! Сьогодні ми зібралися тут, щоб поєднати у законному шлюбі дві людини, дві душі, два життя. І нам випала честь стати цій події свідками. Якщо у когось є заперечення, чому ці двоє не можуть бути у шлюбі, скажіть про це тепер або мовчіть довіку.

Всі завмерли в очікуванні. Ліка посміхнулася: «Та звідки ж будуть заперечення, якщо тут тільки ми четверо?» Але в цей момент з коридору почувся шум, і всі озирнулися на двері. Вони були наполовину прочинені, і через щілину можна було бачити, що там зібралася купа цікавого народу. Тоді отець Патрік продовжив:

— Джордже, Дороті! Сподіваюся, ви не проти, якщо я відкрию двері і запрошу всіх бажаючих розділити з нами радість?

«Молодята» взялися за руки і подивилися один одному в очі.

— Звичайно, не проти, — з хвилюванням у голосі промовила наречена.

Капелан підійшов до дверей і відчинив її навстіж.

— Проходьте, будь ласка, проходьте!

У кімнату, накульгуючи, човгаючи ногами і штовхаючи перед собою ходунки, потягнулися люди похилого віку — мешканці будинку. Деяких з них санітари завозили в колясках. Лаврентій радісно посміхнувся і подивився на Ліку. У неї знову очі були «по шість копійок».

— Дивись, вони всі причепурилися. Бабусі нафарбувалися й причесалися, ніби були запрошені на весілля, — пробурмотіла вона. — Але ж твій батько казав, що нікого не запрошував.

— Вони тут всі, як одна сім’я, — відповів Лавр. — Всі все про всіх знають, і я впевнений, що вони приготували «молодим» свято. Це сенс їх життя тепер. Так, не діти, які працюють, дуже зайняті і хоч і люблять своїх батьків, не мають можливості приділяти їм достатню кількість часу, не онуки, яких арканом не затягнеш до людей похилого віку, з якими нудно і які пахнуть старовиною, а вони самі, розумієш? Вони живуть кожен день, як останній.

Нарешті всі знайшли собі місце в кімнаті, що за одну мить перетворилася на залу одружень, і отець Патрік продовжив:

— Оскільки ні в кого немає заперечень, я прошу вас, Джордже Скотт, повторювати за мною. Дороті, я беру тебе за дружину відтепер і назавжди…

Джордж повторив…

…І клянусь бути з тобою і в кращі дні, і у важкі…

…В багатстві і в бідності, в здоров’ї і у хворобі…

…Щоб любити тебе і плекати…

…Поки смерть не розлучить нас…

…Я віддаю тобі своє серце…

— Тепер ви, Дороті.