Ожеледиця

— Він помер.

Дівчина мовчала — вона зрозуміла це з розмови. Її трясло. Вона підійшла до пониклого Лавра, обняла його голову і притисла її до себе. Потім опустилася перед ним на коліна і обняла його за шию. Лавр теж тремтів.

— Що ж тепер?

— Не знаю. Треба заспокоїтися. Підемо ще вип’ємо… за упокій…

Наступні два дні були сірими. Сіре небо, сірі думки, сірий настрій.

Організатори конференції влаштували прощальний вечір, де Лавр і Анжеліка почувалися швидше роботами, ніж живими людьми. Побували у Джорджа з Дороті і пообіцяли заїхати до них, коли будуть повертатися після Honeymoon trip (весільної подорожі). Ця пара немолодих молодят поводилася так, ніби у них ціле життя попереду: планували свою Honeymoon, збиралися приїхати в Україну, щоб побавити онуків… Чудово, що немає тепер ніякої залізної завіси, і можна побачити стільки цікавого. І тільки коли візитери вже прощалися, Дороті запитала у Лавра:

— Щось трапилось?

— Так, трапилось… Друг помер… Тільки батькові не кажіть нічого…

— Батькові не треба, — старенька, як завжди, з ідеальною зачіскою і одягнена з голочки, задумалася, а потім додала: — Попрощайся з батьком — не думаю, що він дочекається тебе…

— А що з ним? — здивувався і занепокоївся Лавр.

— Та ж рак у нього… Давно…

— Чому ж він… мовчав? — Лавр озирнувся на батька, який, мабуть, вигравши партію в шахи у свого сусіда Джима, захоплювався собою:

— А? Як я тебе! Як? Раз два — шах і мат! Джим, стара калоша, тобі далеко до мене, хоч ти й молодший за мене на два роки.

Рахунок тут ішов, схоже, у зворотному порядку: хто молодший, той й розумніший.

— Так я, це… — намагався виправдатися Джим. — У мене інсульт був, тож пам’ять тепер не та…

— Та годі вже, друже! — простягнув йому руку через стіл Джордж. — Наступного разу виграєш.

Так ось чому Джордж був у ліжку, хоча годинник показував другу дня! Лавр повернувся до Дороті. Очі його сповнилися образи, жалю і болю. Старенька, дивлячись на свого чоловіка з захопленням і любов’ю, зашепотіла:

— Не треба, Лаврентію! Нічого йому не кажи. Прийми. Джордж — чудова людина. Він добрий, вміє любити, давати і брати від життя те, що йому дається. Він прожив цікаве й щасливе життя, і вмирає щасливим.

— Але чому він не сказав мені, синові? Він що, не довіряє мені?

— Справа не в тому, що не довіряє, милий, просто він не хоче показувати свою слабкість перед тобою. Він хоче бути для тебе прикладом. Прости його і прийми… Іди, поговори з ним… Я тільки ще хочу сказати, що я, ймовірно, теж ненадовго тут затримаюсь… Хочу, щоб ти знав, що наше весілля стосувалося тільки наших почуттів. Усе, чим володів Джордж, перейде тобі у спадок. Те, що нажила я, перейде моїм дітям.