Чи виніс він присуд на користь келиха, чи все-таки віддав перевагу бутлеві — невідомо. Як видно, покуштувавши вчетверте, він розважив, що на якийсь час з нього досить, і облишив обидві посудини.
•Та, перше ніж він встиг повернутися на свою табуретку, йому сяйнула нова думка: вийти з хатини й подивитися, чи не видно десь на дорозі господаря.
— Ходім, Таро! — гукнув він, рушаючи до дверей. — Піднімемось нагору й поглянемо, що діється на рівнині. Якщо панич Моріс десь там їде, ми його ще здаля вгледимо. Ходімо, старий собацюро! Паничеві буде приємно, що ми з тобою так турбуємося за нього.
Перейшовши стежкою вкриту заростями долину, ірландець із собакою піднявся виярком у крутосхилі й опинився на краю прерії. Звідти йому добре видно "було майже голу рівнину, що розлягалася перед його очима більш як на милю на схід.
Сонце було в нього позаду, над самим обрієм, але ще яскраво світило з безхмарного неба. Ніщо не заслоняло Фелімові огляду, лиш подекуди над пласкою зеленою прерією стриміли поодинокі кактуси чи стовбури юки. Тією відкритою рівниною й койот не пробіг би непомічений. І тільки ген-ген удалині бовваніла темна смуга заростей по берегах струмка, що перетинав прерію.
Ірландець стояв і мовчки видивлявся туди, звідки мав приїхати його господар.
Невдовзі його терпіння було винагороджене. З віддалених заростей виїхав вершник і попростував до Аламо. І хоч він був ще далеко, десь більш як за милю, вірний слуга одразу впізнав свого господаря. Хіба міг він не впізнати смугастого серапе — справжнього виробу індіанців навахо, — що його мустангер завжди брав із собою в дорогу? Воно весело вигравало барвами у промінні призахідного сонця, і на зеленому тлі рівнини чітко вирізнялись його червоні, білі й сині смуги.
Тільки одне здивувало Феліма: чому такого гарячого надвечір"я господар надяг серапе на плечі, замість згорнути його і приторочити позад себе до сідла.
— Ти бачиш, Таро? Ну чиста тобі чудасія, правда ж? Пече так, що хоч м"ясо смаж на камінні, а нашому паничеві начебто й байдуже. Чи він, не дай Боже, не застудився в тій Дофферовій норі? Там же тільки свиням жити. Наша халупа проти неї — і то мов панський палац.
Ірландець якусь хвилю помовчав, не спускаючи з ока вершника, що вже проїхав половину дороги від заростей і щомить наближався.
Коли він озвався знову, тон його помітно змінився. В голосі, як і раніш, звучав щирий, майже веселий подив, але водночас у ньому чулися й притамовані нотки тривожного сумніву.
— Боже милий! — вигукнув він.— І що це таке панич вигадав! Мало йому було серапе на плечах, то ще напнув його на голову!.. Та він, мабуть, просто жартує, Таро, хоче нас із тобою здивувати. Надумав, бач, покепкувати з нас!.. Боже, а й справді чудно! Так наче в нього нема голови. Та таки й нема! Ой лишенько, що ж це воно? Пресвята Діво! Коли б не знати, що це панич, то й злякатися можна!.. А чи справді це панич? Якийсь він ніби замалий… А голова? Святий Патріку, спаси нас і помилуй, де ж голова? Сховав під серапе? Та ні, не видно! 0 господи, щось воно не те! Що б це могло означати, Таро?
Тепер у Фелімовому голосі бринів уже мало не жах; те саме було написане й на його обличчі.
Вигляд і поза собаки також свідчили про неабияке збудження. Тара стояв трохи попереду, весь підібгавшись, наче от-оя. мав зірватися з місця; очі його світилися диким вогнем і не відривались від вершника, що був уже не більш як за двісті ярдів.
У відповідь на Фелімове запитання, яким він закінчив свій довгий монолог, собака похмуро завив. Потім, неначе щось його підштовхнуло, кинувся вперед і помчав назустріч тій дивній постаті, що так вразила його супутника, та не менш вразила і його самого.
Щодуху женучи вперед, він пронизливо повискував; те дивне повискування було зовсім не схоже на басовитий гавкіт, яким він звичайно зустрічав господаря.
Фелім і так уже був переляканий усім побаченим, але ще дужче вжахнуло його те, що він побачив далі.
Коли собака, так само повискуючи, підбіг ближче, гнідий кінь, у якому колишній помічник стайничого давно вже впізнав мустанга свого господаря, круто повернув і поскакав назад у прерію.
І в ту хвилю, як він повертав, Фелім побачив — чи, може, йому привиділось — таке, що вразило його наче громом, від чого кров захолола у нього в жилах і все тіло пронизав нестримний дрож.
Він побачив голову — голову чоловіка, що сидів на коні, — але не там, де їй належало бути, не на плечах вершника, а в нього в руці, біля передньої луки сідла!
ebooksa