Звідки вони взялися?
На них воєнне вбрання команчів. Про це свідчать і їхні розмальовані тіла, і шкіряні пов"язки на головах із застромленими під них орлиними перами, і голі груди та руки, і грубі штани з оленячої шкіри. То все певні прикмети, за якими можна впізнати цих знедолених господарів країни, що вирушили в розбійницький набіг.
Отже, ці четверо — напевне команчі, а коли так, то вони з"явилися з заходу.
Куди вони їдуть?
На це запитання відповісти ще легше. Вони саме наближаються до хатини, де непробудно спить знайомий нам п"яниця. Цілком очевидно, що саме ця хатина — хакале Моріса-мустангера — і є метою їхнього походу.
А що вони їдуть туди не з дружніми намірами, видно і з їхнього воєнного вбрання, і з того, як вони скрадаються в темряві, а потім на деякій віддалі від хатини злазять з коней і, припнувши їх під деревами, рушають далі пішки.
Вони йдуть обережно, намагаючись не шарудіти опалим листям і по змозі ховаючись у тіні, часто спиняються, видивляються вперед і наслухають, і все те без жодного слова, тільки за мовчазними знаками одного з них — мабуть, ватажка. Судячи з усього, вони хочуть підкрастися до хатини непомітно для тих, хто може бути всередині.
І вони таки досягають свого — принаймні коли дивитися збоку. Вони вже стоять біля самої хатини, і ніщо не свідчить про те, що їх хтось побачив чи почув.
Усередині хатини панує така ж непорушна тиша, як і в їхньому гурті. Звідти не долинає ані звуку, навіть сюрчання цвіркуна.
А проте хатина не порожня. Та, виявляється, можна допитись до того, що втратиш здатність не тільки говорити чи там хропти, а й голосно дихати, — і саме в такому стані тепер той, що спить у хатині.
Четверо команчів підкрадаються до дверей і тихенько розглядають їх.
Двері зачинені, але по боках є шпари. Індіанці притуляють до них вуха й усі разом пильно дослухаються.
Ні хропіння, ні віддиху, анічогісінько!
— Може, він ще не повернувся, — шепоче ватажок команчів чистісінькою іспанською мовою. — Хоча з того, коли він виїхав, йому давно пора бути тут. А може, знов кудись поїхав?.. Стривайте, я згадав: за хатиною має бути повітка для коней. Якщо він удома, його кінь напевне там. Заждіть тут, а я піду подивлюся.
Щоб оглянути ту нехитру стайню, досить і кількох секунд. Коня там немає.
Стільки ж часу йде на те, щоб придивитися до стежки, яка туди веде. Свіжих відбитків копит на ній теж не видно.
Пересвідчившись у цьому, ватажок повертається до своїх супутників, що й досі стоять перед дверима.
— Прокляття! — вигукує він уже голосно. — Його тут немає і сьогодні не було.
— Мабуть, треба зайти в хатину й подивитися, — каже один з індіанських воїнів так само по-іспанському. — Побачимо, як той ірландець тут влаштувався. Шкоди від цього нікому не буде.
— Певно, що ні! — озивається третій індіанець, також добре знайомий з мовою Сервантеса. — А заразом заглянемо і до його комори. Я так зголоднів, що ладен їсти сире м"ясо.
ebooksa