- їде!.. Вже під"їжджає до урвища… Швидше, хлопці, швидше!
Життя ірландця врятоване. Убивати його вже немає часу, та й не варто. Принаймні так вважають фальшиві команчі. Отож вони залишають його досипляти, а самі вискакують з хатини, щоб учинити куди вигідніше вбивство.
За кілька секунд вони вже під урвищем, у кінці виярка, — саме там має відбутися те вбивство. Причаївшись у затінку розложистого кипариса, лиходії чекають на свою жертву.
Всі четверо сторожко дослухаються, сподіваючись от-от почути тупіт кінських копит, що провістить її наближення.
Аж ось і він. Чутно, як клацають підкови на кам"янистому грунті, — але не рівномірно, а так, наче кінь ступає по нерівній поверхні. Вершник спускається крутосхилом!
Із засідки його ще не видно. Та й сам виярок, як і вся долина внизу, потопає в темряві під буйними кронами дерев. Тільки в одному місці — обіч кипариса, під яким ховаються вбивці, — місячне світло вузькою смугою падає на землю. Але стежка, що нею їхатиме приречений, проходить не там. Він має проїхати в тіні кипариса.
— Не вбивайте його одразу! — пошепки наказує Мігель Діас своїм поплічникам. — Він потрібен мені живий, десь на годину чи близько того. У мене з ним свої порахунки. Хапайте його і коня. То буде неважко, бо ми заскочимо його зненацька. А стане опиратися — пристрелимо. Тільки я стріляю перший.
Спільники обіцяють зробити все, як він каже.
Зараз вони матимуть нагоду довести це на ділі. Той, на кого вони чекають, уже спустився виярком і в"їхав під тінь великого кипариса.
— Кидай зброю! Злазь із коня! — кричить Койот, хапаючи коня за вуздечку, тимчасом як троє інших кидаються на чоловіка, що сидить у сідлі.
Той не чинить ніякого опору — не відбивається, не вихоплює ножа, не стріляє і навіть не озивається.
Перед ними чоловік, що рівно сидить у сідлі, всунувши ноги в стремена; вони хапають його за руки й за ноги — на дотик це звичайне людське тіло, але враження таке, ніби воно нічого того не відчуває!
Опирається тільки кінь. Він стає дибки, задкує і тягне за собою напасників.
Зрещтою всі вони опиняються поза тінню, на яскраво освітленій прогалинці.
Боже милосердний! Що воно таке?!
Напасники пускають коня, сахаються назад, і в усіх разом вихоплюється відчайдушний крик. То крик дикого жаху.
Ту ж мить їх наче вітром змітає з-під кипариса, і вони стрімголов мчать до заростей, де залишили своїх коней.
Мов знавіснілі, вони злітають у сідла і, чимдуж поганяючи коней, скачуть геть.
Вони побачили те, що вже сповнило жахом і інші серця, куди хоробріші за їхні, — побачили вершника без голови!
ebooksa