— І багато чого гіршого, ніж холод, сер, — перебив його вершник. — Ви пересвідчитеся на собі, якщо не поквапитесь уникнути його… Містере Пойндекстере, — знову обернувся він до плантатора, і голос його звучав нетерпляче й наполегливо, — повірте мені, що вам і всім вашим супутникам загрожує велика небезпека. Норд не завжди такий страшний, але цей… Погляньте отуди. Ви бачите ті чорні стовпи?
— Ми вже дивились на них і ніяк не могли зрозуміти, що це таке.
— Не в них річ, вони тільки провісники бурі. Подивіться далі. Бачите оту чорну хмару, що розходиться по небу? Ото її і слід боятися. Я не хочу наганяти на вас зайвого страху, але мушу застерегти: ця хмара несе смерть! Вона шириться і суне просто сюди. Єдиний порятунок від неї — це швидкість. Якщо ви не поквапитесь, буде надто пізно. За десять хвилин вона накриє вас, і тоді… Не баріться, сер, благаю вас! Накажіть своїм візникам поганяти чимдуж! Так велить вам саме небо!
Після таких невідступних закликів плантаторові й на думку не спало щось заперечувати. Він звелів обозові негайно рушати і гнати щодуху.
Тварин, як і людей, заполонив такий жах, що візникам навіть не довелося пускати в діло батоги.
Карета й група вершників, як і раніше, їхали попереду. Незнайомець відстав від них і тримався за фургонами, так ніби охороняв караван від загрози, що насувалася ззаду. Час від часу він спиняв коня, озирався, і щоразу його погляд виказував дедалі більшу тривогу.
Помітивши це, плантатор під"їхав до нього й запитав:
— Небезпека ще не минула?
— На жаль, не можу сказати нічого втішного, — відповів той. — Я сподівався, що вітер змінить напрям.
— Вітер, сер? Та його ж немає. Ані війне.
— Тут немає. А отам — справжній буревій, і він мчить просто на нас… О небо, він щомить наздоганяє нас! Навряд чи ми встигнемо переїхати згарище.
— Що ж робити? — вигукнув плантатор, ще дужче наляканий цією звісткою.
— Ваші мули не можуть рухатися швидше?
— Ні, на більше вони просто нездатні.
— Тоді боюся, що ми таки не встигнемо! Дійшовши такого лиховісного висновку, незнайомець
знову спинився й став дивитися на чорні смерчі, ніби визначаючи, з якою швидкістю вони наближаються.
Різкі зморшки, що лягли коло його уст, виказували не просто досаду, а щось більше.
— Ні, не встигнемо! — вигукнув він, рвучко обернувшись. — Вони посуваються швидше за нас, куди швидше. У нас немає ніякої надії втекти від них.
— О Боже, сер! Невже загроза така страшна? Хіба не можна нічого зробити, щоб уникнути її?
Незнайомець відповів не одразу. Він якусь хвилю мовчав і, здавалося, щось обмірковував; погляд його вже не звертався до неба, а перебігав по фургонах.