Вершник без голови

Ні. Вона воліє їхати сама.

Одне слово, її рішення безповоротне.

Наступного ранку Ісідора здійснює те рішення. З першим променем світанку вона в сідлі. Не минає і двох годин, як вона вже їде — ні, не прямою дорогою, що веде до Ріо-Гранде, а берегом річки Аламо!

Чому ж вона заїхала аж туди? Чи не збилася з дороги?

Ні, начебто не схоже, що вона заблудила. Хоч обличчя її сумне, але тривоги на ньому не видно. До того ж кінь її неухильно скаче вперед, вочевидь керований твердою рукою.

Ісідора не заблудила, не збилася з дороги.

Та було б краще для неї, якби вона заблудила.

Розділ LVI

ПОСТРІЛ У ДИЯВОЛА

Цілу ніч хворий не спав. Часом він лежав тихо, часом нестямно кидався на ліжку й марив.

Цілу ніч старий мисливець сидів біля нього й слухав його безладну маячню.

Те, що він почув, тільки підтвердило його попередні умоглядні висновки: що мустангер закохався в Луїзу Пойндекстер і що її брата вбито.

Другий висновок за будь-яких обставин засмутив би старого. Але зіставлений з тим, що Зеб тепер знав, він був просто-таки приголомшливий.

Зебові думки перескакували з одного на інше: сварка — капелюх — плащ… Його кидало в дрож від цього заплутаного клубка лиховісних загадок, що постав перед його внутрішнім зором. Ще ніколи тямовитий Зеб не був такий спантеличений. І він аж стогнав від безпорадності.

Він не дослухався до звуків за дверима, бо знав: якщо тій приїдуть, то не вночі. Тільки раз він вийшов з хатини, вже аж над ранок, коли місячне світло почало зливатися з першим промінням світанку.

Підняв його Тара. Блукаючи серед заростей, собака раптом протягло й тужливо завив, а тоді сполохано вбіг до хатини.

Загасивши свічку, Зеб тихенько вийшов за двері й прислухався.

Нічні голоси прерії чомусь мовчали. Можливо, їх урвало виття собаки. Але чому собака завив?

Старий мисливець спершу оглянув лужок перед хатиною, потім обвів поглядом узлісся й темний затінок дерев.

Нічого незвичайного він там не побачив.