— Ну, навряд щоб я зайшов надто далеко. Таким раннім ранком індики мають гуляти й поблизу… Одначе все може бути, — сказав Зеб, подумавши. — Рушниці в хатині нема? Або й револьвер згодиться.
— Нема ні того, ні того. Панич забрав із собою, коли востаннє їхав до селища. То, мабуть, там і залишив.
— Кепсько. Я ж і справді можу тебе не почути… Уже переступивши поріг, Зеб спинився й знов замислився.
— Дарма! — вигукнув він за хвилину. — Придумав! Ось як ми зробимо. Бачиш мою стару худобину? Онде вона припнута під деревами.
— Бачу, містере Стампе. Певно, що бачу.
— А отой колючий кактус на краю галявини бачиш?
— Ну звісно.
— От і молодець. А тепер слухай. Коли я піду, не забувай визирати за двері, а як хтось сюди поткнеться, біжи мерщій до того кактуса, зріж гілку, де найбільше колючок, і застроми її конячині під хвіст.
— Боже мій, та навіщо ж мені отаке робити?
— Гм, мабуть, треба-таки пояснити тобі, — задумливо мовив Зеб, — а то ти ще, гляди, чогось не того наробиш. Бачиш, Феліме, коли б сюди без мене хтось над"їхав, я маю одразу ж знати про це і притьмом повернутися. Далеко я не піду, але ж однаково можу не почути, як ти гукатимеш. Коняка зробить це краще за тебе. Тільки запхай їй кактуса під самий хвіст, і нехай собі верещить. А вже її я не почую, хіба що як лежатиму мертвий. Отож, Феліме, зроби все точнісінько як я тобі кажу.
— Усе так і зроблю, щоб я пропав!
— Гляди ж бо. Від цього може залежати життя твого хазяїна.
Промовивши це останнє застереження, мисливець почепив на плече свою довгу рушницю й пішов від хатини.
— Він таки має голову на в"язах, цей старий, — озвався Фелім, коли Зеб уже не міг його почути. — Тільки чого це він так боїться, щоб хтось сюди не приїхав? Мовляв, якась небезпека, і паничеве життя від цього залежить? Еге ж, саме так він і сказав. І звелів визирати за двері. То, мабуть, треба одразу ж піти подивитися.
З цими словами він вийшов за двері й пильно оглядів усі стежки, що вели до хатини. Тоді повернувся й став на порозі, мов солдат на варті.
СИГНАЛ ТРИВОГИ
Фелімове чатування тривало недовго. Не минуло й десяти хвилин, як до нього долинуло тупотіння кінських копит, сповіщаючи, що хтось їде берегом річки до хатини.
Серце його шалено закалатало в грудях.
Густі дерева заважали Фелімові побачити вершника, і він не міг знати, що за гість наближається до хакале. Але з тупотіння копит було чути, що скаче один кінь, і оце й збудило в ірландцеві страх. Він злякався б куди менше, якби почув, що їде цілий загін. І хоч добре знав, що це не може бути його господар, проте не мав ніякої охоти знову зустрітися з вершником, що так скидався на нього всім, окрім голови.
ebooksa