Ірландець уже зовсім отверезів і, почуваючи себе трохи винним, що проспав цілу ніч, радо перебрав на себе обов"язки доглядальника.
Та, перше ніж пустити на своє місце такого невмілого наступника, старий мисливець сам заново поперев"язував забиті місця та подряпини хворого. Проживши стільки років серед лісу, він добре знав усілякі засоби, що їх можна знайти в природній аптеці. Поблизу хатини ріс кактус нопаль; його сік напрочуд цілющий для ран. Зеб знав, що коли прикласти його до свіжої рани, то вона вже через день почне затягатись, а через три дні загоїться зовсім.
Непохитно вірячи в цілющу силу кактусів, — ця віра притаманна майже всім жителям багатої на ці рослини Мексики, — Зеб Стамп не визнавав лікарів, і навіть якби їх було напохваті й зо два десятки, то не скористався б з нагоди й не покликав жодного. Він був певен, що Морісові Джеральду не загрожує небезпека, принаймні від ушкоджень і ран.
Небезпека йому загрожувала, але зовсім інша.
— Ну от, містере Феліме, — мовив мисливець, закінчивши свої лікарські клопоти, — ми зробили йому все, що можна було зробити зовні, і тепер саме час подбати про його нутрощі. То ти кажеш, ніякого харчу в домі нема?
— Ані крихти, містере Стампе. А ще гірше, що й випити нема чого. Ніде ні крапелиночки.
— Це ти, клятий п"янюго, все вижлуктив! — гримнув Зеб, і лютий вираз його обличчя свідчив, що ця звістка вразила і його. — Тут було стільки питва, що вистачило б, аж поки хлопчина одужає. А тепер що робити?
— Бога ради, містере Стампе! Ви мене даремно кривдите! Даремнісінько. Я пив тільки з малої фляжки. А бутля спорожнили оті бісові індіанці. Щиру правду вам кажу.
— Брехні! Ти б так не впився самим тим, що було у фляжці. Я ж тебе, клятого ненажеру, добре знаю. Напевне, й до бутля не раз прикладався.
— Всіма святими присягаюся…
— Під три чорти твоїх святих! Жодна розумна людина не вірить у те кодло… Ну що ж, годі вже про це. Ти висмоктав усе віскі — і край. Тепер ближче як за двадцять миль його не дістанеш, отож так і буде.
— Боже, оце-то лихо!
— Припни свого бісового язика і слухай, що я скажу. Без питва ми сяк-так обійдемось, а ось конати з голоду нам ні до чого. Хлопчина онде зовсім охляв. Певно, вже хтозна-відколи не мав і ріски в роті. Та й сам я такий голодний, що ладен їсти й койота, а від смаженої індичини й поготів не відмовився б, бо вона ж таки напевне смачніша від койота. Одначе, щоб їсти смажену індичину, треба мати індика, і на Аламо здобути його не так уже й важко. Отож ти лишишся тут і доглядатимеш хлопчину, а я пройдуся берегом, може, й натраплю десь того булькотуна.
— Я зроблю все як треба, містере Стампе, можете мені…
— Помовч, доки я скінчу!
— І словечка більш не зроню, їй-Богу!
— Тож мовчи і слухай. Є одне діло, і я маю бути певен, що ти в ньому не схибиш. Річ ось у чім. Якщо сюди хтось набреде, поки мене не буде, ти зараз же даси мені знати. Ту ж таки мить, зрозумів?
— Авжеж. Так і зроблю, будьте певні.
— Гляди ж, я покладаюся на тебе.
— Можете мені вірити. Тільки от, містере Стампе, як це зробити? Як я дам вам знати, коли ви зайдете десь далеко й не почуєте мене? Що тоді робити?
ebooksa