— То щоб ви знали, міс Луїзо, коли Зеб Стамп у когось стріляє, його куля рідко не лишає сліду. Я був певен, що влучив у того поганця. Хоча й стріляв здаля, і куля вже не мала такої сили, одначе я знав, що вона зачепила його. Добре бачив, як він сіпнувся, отож і подумав собі: «Коли в тій шкурі немає дірки, я ладен помінятися з ним своєю!» Ну, а як вернулися наші хлопці й розказали, що то були ніякі не індіанці, а білі, я вже знав достеменно, хто вони є, і міг би тут-таки й злапати їх, але не зробив цього. — Але чому, містере Стампе? Ви ж не хотіли дати їм утекти? А може, саме ці люди винні в смерті мого бідолашного брата…
— От якраз через те я й дав їм до пори погуляти на волі. Та була й ще одна причина. Я не хотів забиватись далеко від форту, бо побоювався, щоб там не сталося без мене чогось лихого. Ви розумієте? А ще я не вивів їх тоді ж таки на чисту воду, бо треба було діяти напевне.
— Так ви й зробили?
— Аякже, тільки так. Я бачив, що на дощ не збирається, і не дуже квапився з тим, що надумав. Отож і чекав, поки вернуться солдати і я зможу спокійно залишити нашого хлопчину у в"язниці. А вже тоді сів на свою стару худобину й подався туди, де знайшли індіанське причандалля. Хто там був, розказали мені, де те місце, і я його легко знайшов. Вони мали за провідника отого зеленого Спенглера, і я був певен, що він не помітив доброї половини слідів, а я там щось таки винишпорю. Та й не помилився. Перший-ліпший дурень, що колись був у прерії, знайшов би поворотний слід тих фальшивих команчів. Будь-який крамар зміг би простежити той слід через усю рівнину, а от ні містер Спенглер, ні хто інший цього не зробили. Ну, а мені все те було заіграшки, хоч вони там добряче натоптали. Я пройшов слідами кожного з тих чотирьох коней до самої стайні.
- ї що ж потім?
— Потім побалакав з майором, і не минуло й півгодини, як усіх чотирьох красенів замкнули у в"язниці. Першого взяли верховоду, бо він міг зачути, чим пахне, й накивати п"ятами. Я таки недаремно сказав, що на містері Діасі лишився мій знак. Куля влучила йому в праву руку, оце ж того він і впустив ласо.
— То це був він… — несамохіть мовила Луїза, думаючи про щось своє. — Дуже дивно, — тихо провадила вона далі, ніби говорячи сама до себе. — Виходить, це його я бачила тоді на галявині серед чагарів. Авжеж, так воно й є. А ота жінка… та мексиканка Ісідора?.. О, за всім цим ховається якась таємниця… якийсь лихий задум. Хто б міг його розгадати?.. Скажіть мені, любий Зебе, — нерішуче звернулася вона до старого мисливця. — Ота жінка… мексиканська сеньйорита, що там була… Ви не знаєте, вона часто приїздила до нього?
— До нього? До кого, міс Луїзо?
— Ну… до містера Джеральда.
— Може, й часто, а може, й ні, я того не знаю. Я ж і сам лише зрідка там бував. Полюю я звичайно не в тих місцях, а туди забреду хіба що вряди-годи, для переміни. Там коло річки завжди можна підстрелити оленя чи дикого індика… Одначе коли вже ви мене спитали, то скажу: мені здається, що та сеньйорита ніколи раніш там не була. Принаймні я про це не чув. А якби була, то Фелім напевне вже прохопився б про це. Є й інша причина, чому я так вважаю. Я чув лише про одну особу жіночого роду, що приїздила до тієї хатини.
— Хто вона? — швидко спитала креолка й ту ж мить пошкодувала про це. Вона тільки тепер помітила промовистий погляд, що супроводив Зебові останні слова, і ледь помітно почервоніла. — А втім, байдуже, — сказала, не чекаючи відповіді, й поквапилась перевести розмову на інше. — То ви думаєте, Зебе, що ці люди… ці мексиканці можуть бути причетні до трагедії, яка нас спіткала?
— Як сказати вам правду, міс Луїзо, то я й сам не знаю, що думати. Такого загадкового випадку в цій прерії ще ніколи не траплялося. Часом мені здається, що це вчинили оті мексиканці, а часом починаю думати, що до цього чорного діла доклав рук хтось зовсім інший. Тільки не хочу казати хто.
— Ні, це не він, Зебе, не він!
— Та ні, не мустангер. Ну звісно, що не він. Які б там не були проти нього докази, я й крихти сумніву не маю, що він не винен.
— Ах, от тільки чим він зможе це довести? Всі докази свідчать проти нього. І нема кому й слова сказати на його захист!
— Ну, не зовсім воно так. Досі я просто не мав часу розвідати все як слід — то пильнував за всіма отими, то за в"язницею. А тепер маю таку нагоду і вже не мину її. Прерія, міс Пойндекстер, — це велика книга, дивовижна велика книга, треба тільки вміти її читати. Нехай Зеб Стамп і не вельми вчений, але цю науку він знає добре. Може, потрібні нам докази знайдуться на травах прерії, і щось таке напевне має бути на берегах Аламо.
— Ви сподіваєтеся знайти якісь сліди?
Так чи так, а я хочу поїхати й добре роздивитися кругом. Особливо там, де я знайшов мустангера, коли на нього напав той плямистий котисько. Було б уже давно це зробити, але ж я казав вам, що ніяк не виходило. Хвалити Бога, що весь час не було й краплини дощу, отож будь-який слід, залишений і тиждень тому, можна буде розрізнити незгірш за вчорашній, — звісно, коли вмієш їх читати. Оце зараз же й поїду, міс Луїзо. Я завернув до вас, тільки щоб розказати, що там діється у форті. Не можна гаяти часу. Мене сьогодні пустили до хлопчини, то я побачив, що в голові у нього помалу прояснюється. А «регулятори» тільки того й чекають, щоб зажадати нового суду. Він може початися десь днів за три, і на той час я маю бути тут.
- їдьте, Зебе, і помагай вам Боже у вашому доброму ділі! Повертайтеся з доказами, які засвідчать, що він не винен, і я довіку буду вдячна вам за… ні, більш як за врятоване життя!
ebooksa