Вершник без голови

— Чи не скажете суду, о котрій годині?

— Опівночі, коли не помиляюсь.

— Ви були там самі?

— Не весь час.

— Якийсь час з вами був хтось іще?

— Так.

— Коли ви так щиро говорите, міс Пойндекстер, то, може, не відмовитеся сказати суду, хто то був?

— Звісно, що ні.

— То дозвольте спитати ім"я тієї особи?

- їх було двоє. Там був і мій брат.

— Але перед тим, як прийшов ваш брат, з вами ще хтось був?

— Так.

— Ось його ім"я ми й хотіли б почути. Сподіваюся, ви не відмовитесь його назвати.

— Чому ж, охоче назву. Зі мною був містер Моріс Джеральд.

Ця відповідь викликає довкола не тільки подив, а й презирство, і навіть обурення. Тільки на одного з присутніх вона справляє зовсім інше враження — на підсудного, що має тепер куди переможніший вигляд, ніж будь-котрий з його обвинувачів.

— Дозвольте вас запитати: то була випадкова зустріч чи призначена наперед?

— Призначена наперед.

— Я маю поставити вам одне делікатне запитання, міс Пойндекстер. Ви мені пробачте, я виконую свій обов"язок… Яка була причина… чи, я б краще сказав, мета цієї зустрічі?

Луїза Пойндекстер вагається. Та це триває лише мить. Випроставшись і кинувши спокійний погляд на цікаві обличчя навколо себе, вона відповідає:

— Причина чи мета — це, врешті, те саме. Мені нема чого приховувати. Я вийшла до саду зустрітися з тим, кого кохала… кого й тепер кохаю, хоч він і стоїть оце перед вами, звинувачений у злочині. Сподіваюся, сер, цього досить?