— Не зовсім, — каже прокурор, не зважаючи на гомін довкола. — Я маю поставити вам ще одне запитання, міс Пойндекстер. Може, я трохи відхилюся від заведеного порядку, зате ми заощадимо час, отож гадаю, ніхто проти цього не заперечуватиме. Ви чули, що казав тут попередній свідок. То чи правда, що ваш брат, розлучаючись тоді з підсудним, мав проти нього зло?
— Так, це правда…
По натовпу перебігає хвиля обурення. Ця відповідь підтверджує свідчення Колхауна, робить очевидним мотив злочину! Навколишній натовп не хоче слухати дальших пояснень свідка. Лунає крик: «Повісити його!.. Повісити!» — і багато хто виказує видимий намір зробити це, не дожидаючись ухвали присяжних.
— До порядку в суді! — вигукує суддя, вийнявши з рота сигару і обводячи натовп глядачів владним поглядом.
— Та коли мій брат поїхав за ним, то вже не мав проти нього зла, — додає Луїза Пойндекстер, не чекаючи дальших запитань. — Він пробачив містеру Джеральдові й поїхав навздогін, щоб перепросити…
— Я маю дещо сказати з цього приводу! — втручається Колхаун, нехтуючи всі правила. — Вони посварилися потім. Я чув їх, коли стояв на даху будинку.
— Містере Колхауне! — суворо вичитує йому суддя. — Якщо прокурор визнає за потрібне, вас знову викличуть свідком, а тим часом, сер, будьте ласкаві не порушувати порядку.
Після кількох запитань щодо її останнього твердження Луїзу Пойндекстер відпускають з місця для свідків.
Вона повертається до своєї карети з важким тягарем на серці, розуміючи, що своїми правдивими відповідями тільки зашкодила тому, кому хотіла допомогти. Та й собі самій: ідучи крізь натовп, молода креолка не може не помічати звернених на неї очей, в яких світиться майже не прихована зневага.
«Лицарі» ображені її невибагливістю, моралісти шоковані відвертим зізнанням про нічне побачення в саду; а ще не забудьмо й про заздрощі до «щасливчика», якого вона так рішуче боронила.
Свідком знов викликають Колхауна, і його додаткові фальшиві свідчення ще дужче розпалюють ворожість до підсудного. Кожне слово в них — брехня, але всі його твердження здаються цілком вірогідними.
І знову натовп обурено й лиховісно гуде. Знову чути крик: «Повісити!» — цього разу ще гучніший і лютіший, ніж перше. Та й у діях, що супроводять цей крик, виявляється вже цілком певна погроза: чоловіки рішуче знімають куртки, підкидають догори капелюхи. Жінки у фургонах — і навіть вищого стану, ті, що в каретах, — здається, дихають такою ж несамовитою люттю проти підсудного, — усі, крім отієї одної, що сховалася за завісками каріоли.
Власне, і її душа збурена, але з іншої причини. І коли вона й тремтить тепер, то не зі страху, а з гіркої свідомості того, що сама викликала цей новий спалах гніву. В ці чорні хвилини вона згадує лиховісні слова Колхауна — що вирішальні докази проти Моріса Джеральда суд почує з її, Луїзиних, уст.
Галас довкола не вщухає, стає дедалі погрозливіший. Лунають гучні звинувачення проти підсудного, розра- ховані на те, щоб іще дужче розпалити натовп. Загальна лють щомить розбурхується і наростає.
Суддя Робертс уже не в змозі вгамувати пристрасті, і схоже на те, що його от-от буде усунуто і місце його заступить незаконний суддя Лінч.
Що ж станеться тоді з Морісом Джеральдом? Не буде далі ні суду над ним, ні присуду — адже вирок уже винесено натовпом. Не буде останнього слова чи передсмертної сповіді — тільки негайна страта. Вправним вішальникам вистачить хвилини, щоб надіти приреченому на шию зашморг і перекинути мотузку через гілляку дуба, яка простяглась у нього над головою.
Так думають майже всі присутні і тільки й чекають, щоб хтось із натовпу, найлихіший і найсміливіший, дав почин.
Та, на щастя, є там і такі люди, які не поділяють цього прагнення і сповнені рішучості довести справу до іншого кінця. Кілька чоловіків у військових мундирах збуджено радяться між собою. То офіцери форту разом із самим комендантом.
Ця швидка нарада триває всього кільканадцять секунд. Потім лунає різкий звук ріжка — дати цей сигнал наказав майор. І майже в ту. саму мить із-за частоколу, що замикає форт позаду, з"являється загін із сорока драгунів та стількох же стрільців. Поминувши ворота, вони простують до великого дуба, а там мовчки, незворушно розходяться шерегами і з трьох боків обступають суд.
Усі затихають і вражено дивляться на цю несподівану яву. Натовп не тільки змовкає, а й ураз сумирнішає, добре збагнувши мету цього застережного заходу, вчасно вжитого завбачливим комендантом форту. Стає зрозуміло, що про суд Лінча тепер годі й думати. Закон знову вступає у свої права.