— Індіанців? — жваво перебила його дівчина. — А що, як і зустріла б? Команчі ж тепер у мирі з нами. І вони напевне не скривдили б жінки, ці хоробрі воїни. Так казав нам майор, коли ми їхали сюди. Повірте мені, сер, я була б тільки рада зустріти цих благородних дикунів, побачити їх вільними серед їхньої рідної прерії, верхи на конях, а не такими, як бачила досі по наших селищах, — затурканими й вічно п"яними від «вогненної води».
— Я схиляюсь перед вашою сміливістю, міс, але якби мав честь бути одним з ваших друзів, то дозволив би собі застерегти вас. Ті «благородні дикуни», як ви їх називаєте, не завжди тверезі й у прерії і не такі вже шанобливі до жінок, як вам казали. І коли б ви зустріли їх…
— Коли б я зустріла їх і вони виявили якісь лихі наміри, я б просто гайнула повз них і повернулася до своїх друзів. І нехай би хто спробував наздогнати мене на моїй прудконогій лошичці. Он навіть вам це насилу вдалося, хіба не правда?
Очі молодого ірландця, й перед тим уже здивовані, розширилися ще дужче, і тепер у його погляді злилися подив і недовіра.
— Але… — вимовив він нарешті, — ви ж не хочете сказати, що не втратили влади над лошицею… що вона вас не понесла? Чи я маю розуміти це…
— Ні, ні, ні! — квапливо відказала дівчина, ледь помітно зніяковівши. — Вона таки понесла… цебто спочатку… Але потім… уже потім я побачила, що можу легко спинити її. Та, власне, так я й зробила, ви ж бачили?
— А могли б спинити й раніше?
Це запитання підказала мустангерові дивна думка, що раптом сяйнула в нього, і він нетерпляче очікував відповіді.
— Та мабуть… мабуть, могла. Певно, що змогла б, якби трохи дужче напнула поводи. Але розумієте, сер, я люблю проїхатись добрим чвалом, особливо у прерії, де можна не боятися наскочити, на — порося, курку чи дітлаха.
Моріс вражено дивився на неї. Ще ніколи в житті, — навіть у його рідній країні, де жінки славляться своєю мужністю й передусім хвацькою верховою їздою, — йому не траплялося зустріти вершницю, яка зрівнялася б з цією, що була тепер перед ним. Від подиву й захвату він не міг навіть здобутися на якесь слово.
— Сказати правду, — з чарівною щирістю вела далі дівчина, — я нітрохи не засмутилася тим, що лошиця мене понесла. Всі оті балачки, пусті компліменти часом набридають. Мені хотілося подихати свіжим повітрям і побути на самоті. І от бачите, містере Джеральде, якраз випала добра нагода: не треба було щось пояснювати, вибачатися.
— Вам хотілося побути на самоті? — спитав мустангер, видимо розчарований. — Тоді пробачте, що я завадив вам у цьому. Повірте, міс Пойндекстер, я поїхав за вами, бо таки був певен, що вам загрожує небезпека.
— Ви дуже люб"язні, сер, і тепер, коли я знаю, що небезпека справді була, я вам щиро вдячна. Скажіть, адже ви мали на увазі індіанців?
— Ні, не тільки… Власне, про індіанців я й не думав.
— Ще якась небезпека? Яка ж, сер? Скажіть мені, щоб я стереглась її надалі.
Моріс відповів не одразу. Його увагу привернув якийсь звук, і він обернувся, так наче й не чув запитання.
Зрозумівши, що він щось почув, креолка й собі прислухалась. До неї долинуло пронизливе й уривчасте іржання, потім знов і знов, а тоді — тупотіння копит. Наближаючись, ті звуки немовби стрясали навколишнє повітря.
Для ловця коней усе те не було загадкою. І слова, які вихопилися з його уст, водночас відповіли й на попередив запитання дівчини.
— Дикі жеребці! — вигукнув мустангер, не приховуючи тривоги. — Я й думав, що вони десь у цих заростях. Так і є.
— Це та небезпека, про яку ви казали?
ebooksa