Я ступив кілька кроків, але біль у коліні змусив зупинитися. Попробував ще — ні, не виходить! Закривуляв до борту, припадаючи на хвору ногу.
— Справи кепські,— хитнув головою Євген Петрович. — А ви що скажете, ясновидці? — звернувся він до присутніх.
— Це, Євгене Петровичу, в нього скоріш за все від тривалого лежання, так звані залишкові явища, — пояснив Говорухін.
— Припишіть хлопцеві масаж, — докинув професор Циба, — і все буде гаразд.
— Саме так, Іване Васильовичу, — підтвердив лікар, оглядаючи моє коліно. — Масаж та фізичні вправи для ніг поставлять його, вибачте за каламбур, на ноги. Діагноз на ходу!
Слухаючи той присуд, я засмутився. Неприємно було чути про себе, як про якогось каліку.
«А як же вахти? Палубні роботи?..» — ворухнулося занепокоєння.
— Проста радянська людина повинна все здолати, — ніби відгадав мої думки помічник капітана Толстиков. — За приклад нам ті, хто підкоряв Північний полюс і освоював цілину. Вони ні перед чим не зупинилися.
Таке порівняння мене звеселило. Неначе відлягло від серця.
Тим часом Говорухін вів своєї:
— Істинно так, Савелію Гудзоновичу, все треба здолати. Та поки що Гайовий обов"язки стернового виконувати не зможе. — Звертаючись до капітана, він додав: — «Гідролог» свій рейс, як ви сказали, закінчив, нам же ще півтора місяця бовтатися в океані. То чи не краще пересадити Васька на те судно? Нехай пливе додому.
— Над вашою пропозицією, ескулапе, подумаємо.
— Враховуючи поточний момент, прерогатива за вами, але…
— Досить, Савелію Гудзоновичу, — перебив Толстикова капітан. — Лікар діло говорить: Гайовий для праці поки що не здатний.
Значить, баласт! Ну, та ви знаєте, що це таке — ні для чого не потрібний вантаж, хіба що для остійності й зниження центру ваги судна.
«Баласт буває рідкий і твердий, і заповнюють ним подвійне дно або танки, — пригадалося дошкульне. — А який баласт я — рідкий чи твердий?» — запитав подумки.
Я ще ніколи не потрапляв на обочину життя і звик, як то кажуть, звучати, мов струна.
— Не спи, синку, — ласкаво радила мати.
У прямому й переносному розумінні того слова я й так не спав. Ще в дитинстві, пам"ятаю, день мені здавався коротким, і, щоб впоратися по господарству — на городі та біля корови, завжди прихоплював вечірні години. А вранці, як тільки благословлялося на світ, був уже на ногах.
Заснути, коли сміється сонце, виспівують птахи і трудиться мати — чи гоже це здорованю?