Смерть в океані

Ну, а тоді, коли подорослішав і почав працювати — спочатку в друкарні, згодом на морі,— хіба я гаяв час! Про це вам можуть сказати ті, хто мене знає… Я жадібний до життя, поспішаю все встигнути, зробити якомога більше.

І ось трапилася халепа — волею обставин змушений бути неробою.

Моя молода душа відповіла гнівом. Завжди витриманий і чемний, я став дратівливий.

— Ти, Антоне, щось понижчав, присадкуватим зробився, як Кнопка, — навіщось заявив я матросу Сергію Тупиченку.

Той, не зрозумівши образливого натяку, лише знизав плечима.

— Яким був, таким і лишився, — розважливо мовив.

— Що за борщ сьогодні — гидота! — кинув я ложку, не довечерявши.

Кок Андрухович-Брюховецький не бевзь Тупиченко. Він пащекуватий, язик, мов бритва.

— Борщ йому не подобається? — зупинився як укопаний, узявши руки в боки. — Ти ба, воно звикло до пундиків на дикунському острові. Немарно Савелій Гудзонович твердить: буржуазні харчі — всі оті банани, ананаси, копра — до добра не приведуть. Контра! — додав, вдаривши кулаком об стіл.

— Годі вам, хлопці, сваритися! Ви ж так довго не бачили один одного — краще обніміться, — запропонував Кнопка.

— Поцілуй його сам, миротворець! — гримнув Брюховецький, ображений і на мене й на матроса Бесараба-Кнопку.

На другий день увечері нас усіх зібрали на палубу. Прибули представники з «Гідролога» — моряки, науковці — на чолі з Генріхом Уткіним, заступником начальника експедиції, нашого шановного Івана Васильовича Циби.

— Всі зібралися? — запитав Іван Васильович капітана.

— Так, — відповів той.

— Тоді почнемо. Загальні збори Тихоокеанської експедиції вважаю відкритими. Слово кандидату біологічних наук Генріху Левковичу Уткіну, — і професор запросив гостя до столу.

А й справді — я знову переконався, — у прізвищі, яке ми носимо, є певна визначеність.

Генріх Уткін, натоптаний, круглобокий чоловік, перевальцем підійшов до столу. На видовженому обличчі в нього стирчав сплюснутий, схожий на качиний, ніс. Невеликі й чорні, мов намистинки, очі дивилися зірко й прискіпливо.

Коли Генріх Левкович, прокашлявшись, заговорив, здалося — закрякав селезень. Підбираючи потрібні слова, він навіть голову нахиляв так, як те робить качур, вихоплюючи з води рибу.

— Уткін… качур… селезень — самець качки, — пробурмотів у мене над вухом Степан.

— Тихше, ти — середовище для пернатої дичини, — зацитькав на Очеретного кок, всідаючись поруч.