— Акул тут немає,— заходячи у воду й помітивши, що я завагався, пояснила Корділія. — Іди мерщій!
Перед моєю уявою мимоволі постало те, як на нас із Кузьмичем напала акуляча зграя. Та, відігнавши ляк, я скочив слідом за полінезійкою у воду.
І ми попливли.
За скелями, що бовваніли в лагуні, лежало нешироке підводне плато. Там мілко — води по коліна; гойдаються, розпатлані хвилями, кучері морської трави й водорослин.
А потім плато кінчилося й тераси, уступ за уступом, стрімко повели вниз.
Корділія пливла першою. Рухи її вправні, викінчено точні. Я ледве за нею устигав. Далі й далі. «Куди вона пливе?» — стривоживсь не на жарт.
Я не терплю зверхності, особливо дівочої. Та нині було зрозуміло, що ця русалка хоче мене випробувати — на що я здатний, чи такий же меткий в океані, як на суходолі.
Ах ти ж капосна! Пливе собі й пливе, ніби бавлячись, а я «веслую» руками, вибиваючись із сил.
Постривай, ми теж дещо уміємо! — розізлився й почав її наздоганяти. Проте відстань між нами не скорочувалась, а я, погнавшись, лише наковтався води.
— Бодай тобі, нечиста сила! — вголос вилаявсь.
Корділія зупинилась. І, не роздумуючи, чимдуж попливла до мене.
— Васа, — стурбовано мовила, помітивши, що я відкашлююсь. — Бідна, бідна голова…
Її долоні лягли на моє чоло. Мов дотик квітки… співчутливість, ніжність. Ніякої зверхності. Втім, я надумливий і ту зверхність, мабуть, вигадав сам.
Корділія — дочка води. Вона змалку зрослася з нею, плаває мов риба. Не раз із батьком виходила на лов. Та й дідусь, Менеуа, брав її у відкрите море.
Він розповідав про страшні острови, що лежать далеко від Фунафуті, десь на півночі, та як човен, на якому Менеуа рибалив, потрапив у загадковий вихор, а небо, хоч і була ніч, запломеніло, ніби зійшло сонце, і в ньому виросла, схожа на корал-капелюх або велетенський гриб, хмара. Як потім той гриб почав осідати…
З тих пір і нездужає Менеуа, а товариш, з яким він плавав, давно помер. Не стало, кажуть, й інших, хто був тоді на човні.
Корділія, весело посміхаючись, пливла зі мною поряд. Ось мілководдя, скелі. Ми перепочили, милуючись островом. Фунангонго, ніби човен з напнутими вітрилами, стояв біля води.
Не було нікого. Пустельно, тихо. Легкі хмаринки мерехкотіли над головою, не залишаючи тіні, та, набігаючи на скелі, плюскотіла вода… ніби в матері на городі, де гудиння огірків забризкане росою, — від водоростей, що обвивали скелі, віяло ранковою свіжістю.
Я відчував на собі голублячий погляд, чув ласкаві слова, хоч і сказані не по-нашому.
Чим більше бачиш і знаєш, тим з більшою хіттю сприймаєш колись для тебе незрозуміле, далеке й чуже, і воно стає таке ж близьке, як і твоє, рідне… Мова, якій мене навчила мати, — повсюди зі мною, в серці моїм. Але ж які співучі й оці, полінезійські, слова: ой, оау, фоту, алофа, тені, моту — я, ти, серце, любити, дівчина, острів! Які дивовижні легенди, працьовиті, кмітливі й мужні люди!
ebooksa