Толстиков сіпонув за гілку, але замість крабів полетів униз сам. Упав він на пружинисті, кучеряві чагарі, інакше б лиха не минути.
Ми заходилися обідати.
Спечний полудень. Тиша. Не чути ні голосу хвиль, ані птахів, лише наше пожадливе хрумкання.
Краби виявилися справді смачними. Делікатес! Пообідавши, ми лягли в траву спочити. Гудзонович облизував губи, мов лев, який з"їв мишу, — голоду він так і не втамував.
Дерево, на яке лазив Толстиков, зовсім не пальма. Воно звалося, як ми довідалися потім, гумор.
Через кілька років по цьому, їдучи до матері в гості, я затримався в Києві і випадково потрапив у Палац культури на концерт. Було, пам"ятаю, перше квітня, і київські автори-дотепники веселили публіку.
В кінці вечора я наважився й підійшов до відомого гумориста Олега Чорногуза, що виступав теж. Подякувавши йому за вечір, розповів, між іншим, про епізод, коли ми з Гудзоновичем ловили пальмових крабів.
— То кажете, по-мікронезійськи, мовою чаморро дерево звалося гумор? — запитав Олег Федорович.
— Гумор, — відповів я. — Принаймні так нам сказали тубільці з острова Айрік, на який ми потрапили. Навіть наголос у тому слові на першому складі — гумор, — додав я.
— Цікаво, — думаючи про щось своє, мовив Чорногуз.
Серйозний і зосереджений (а я-то гадав, усі гумористи веселуни!), він щось записав у блокноті. Попросив і мою адресу. Боюся, щоб, чого доброго, Олег Федорович не пропісочив мене з тим клятим деревом гумор! Ну, та я цілком покладаюся на його благородство й тактовність.
Коли вщухла спека, ми заходилися будувати курінь. Адже десь треба було спати, і не ніч, не дві…
Навиків у мене в цій справі досить. Ще в дитинстві у рідному селі ми, підлітки, з очерету й рогози зводили в березі «тубільні» хижки (переслідує мене й досі лоскітливий дотик бархатистих стрічок рогози і м"який трунок водяної м"яти та нехворощі); на далеких островах Індійського океану теж доводилося будувати хатки на курячих лапках.
Ми назбирали фікусового листя, наламали гілок хібіскуса, мускатника й острівної шовковиці. Все стягли до розлогої пальми, вибачте, — до гумору.
— Мене ваші «зайчики» так налякали, що я боюся спати на землі,— сказав я Гудзоновичу.
— Та і я не бажаю обніматися з пацюками, — погодився він. — Пацюк є пацюк: спочатку нюхне, потім, ніби цілуючи, масним язиком і губами лизне, а далі, відважившись, заходиться гризти. Їхній ненаситній, всюдисущій породі всього мало. Зажерливі, як акули.
— Так вони і є акули, лише суходільні.
Вирішили курінь збудувати на кількаметровій відстані од землі, в розвилці крислатого дерева — гумору. Крім пацюків, яких ми вже бачили двічі, тут, виявляється, водяться і рукокрилі крилани — теж не доведи боже спілкуватися з ними!
Сонце ще не сіло, як палац наш був готовий.
Попрацювали ми справді старанно. Лише у праці та у вчинках, як я помітив, розкривається людина.