Коли мені виповнилося шістнадцять, саме проводився набір — брали людей на відбудову шахт Донбасу. В наше село прийшла рознарядка — відправити чотирьох чоловік.
Мужчин у селі майже не було, а ті, що повернулися з фронту — і здорові й покалічені,— потрібні були колгоспу. Вибір випав на «зелень» — на нас, хлопчаків. Так ми опинилися у Горлівці.
Щоб не подумали, ніби я ледарював замолоду, скажу: у мене є медаль за доблесну працю. А недавно, у зв"язку з ювілеєм шахти, яку я колись відбудовував, надіслали пам"ятний знак і грамоту. Розшукали мене, бач, аж за тридев"ять земель, на морі, хоч з тих пір немало збігло води.
…І капітаном і боцманом кожен стає, а не народжується. Мене іноді обурює, що молоді, жовтороті хлопці, які тільки-но прийшли на флот, починають нарікати на «несправедливість»: от, мовляв, боцман, капітан, штурмани верховодять, а ми, матроси, змушені коритися й виконувати їхню волю!
І що ж бо ви хочете, матросики, щоб вам, непросоленим крутою хвилею, без гарту й належного досвіду відразу доручили корабель, долю екіпажу? Такого не буває — на все свій час, і в ваших претензіях, шановні, більше галасу, ніж сенсу, — плус сонат, кюам валет, як казали латиняни.
Шахтарська юність не пройшла марно, бо, коли я вирушив на риболовецькому судні у свій перший рейс, мені було набагато легше, ніж тим, хто потрапив на сейнер просто зі школи.
На півночі, коло Прибилових островів, рибку ловили. І був я тоді звичайним матросом, салатою.
Ми повернулися із Брістольської затоки через півроку, пізньої осені. План виконали й перевиконали, кишені були туго набиті грошима. Нас хвалили, ставили за приклад. Мій портрет разом із портретом інших товаришів — тралмейстера, боцмана та ще двох матросів — надрукувала приморська молодіжна газета.
І пішло й поїхало. Дівчата листами засипали редакцію, вимагаючи адресу «героїв праці».
Кореспондент, який брав у нас інтерв"ю, в дитинстві, мабуть, начитався Джека Лондона. Як він нас тільки не називав — і Смок Беллю й Ситка Чарлі, підкорювачі суворої півночі, ті, хто здолав полярну ніч.
Стаття його так і звалася: «П"ятеро з полярної одіссеї», і я в ній фігурував то як здоровило Джім Белден — герой відомого оповідання «Люди з сорокової милі», то — Мелмют Кід.
Але автору й цього здалося мало. Він вигадав романтичну історію, в якій я нібито покохав небаченої краси ескімоску.
Ось уривок із тієї статті: «На сході ледь жеврів місяць, прикритий в закривавлено-голубий туман. Високо шугали, перевертаючись вгорі, чайки… Світлі зграї хмаринок віщували гарну погоду.
— З моря ти прийшов, Кузь-Мич (так для екзотики автор статті назвав моє ім"я), — тоном прокурора оголосив тубільний відчайдуха-гульвіса Опі-Кван, — у море й геть ти собі йди з богом. Таким чином, як то кажуть, знову стане рівновага, крокуючи своїм ходом.
Красуня Баск-Ва-Ван легкою ходою наблизилася до самої води, на якій, мов табун кіз, біліли кучері прибою, і, заломивши руки до неба, натужно вигукнула:
— Благословляю тебе, о Кузь-Мич, що ти не забув свою красуню Баск-Ва-Ван, себто мене.
Неперевершений гарпунер, прозваний за свою сміливість Моржова Смерть — молодий, як бог, Кугах, що встиг уже вмоститися на човні, раптом схопив з голови красуні Баск-Ва-Ван шаль і кинув її крізь байдарку на воду.
— Холодно буває вночі,— опікши закоханою посмішкою Кузь-Мича, мовила вона, — і хоч мороз боляче гризе кістки, все ж молоде серце буяє, а кров гріє.
— Це тінь, — сказав їй на те старший над тамтешніми рибалками, — а тіні не гріють, вони лише лоскочуть».
Такі статті я б просто заборонив писати. По-перше, вони брехливі, в них все поставлено з ніг на голову… Ну, трапилося таке, що ми змушені були на сейнері підійти до острова Нунівак, куди висадили врятованих нами ескімоських рибалок. Ну, правда, що молода ескімоска, дочка врятованого рибалки, подякувала мені на прощання. Але ж… любовна історія, яку вигадав автор, — пробачте, такого мені й не снилося.
ebooksa