Окайомов швидко вивчив польську мову, і його переправили в Польщу. Він — чернець краківського монастиря і, за сумісництвом, тимчасовий резидент розвідки. Ночами в келії ченця мерехтять радіолампи передавача і чути стук ключа радіотелеграфу. Погано тільки, що польські органи безпеки раніше, ніж передбачалось, почали цікавитись дивним ченцем, і довелося накивати п"ятами.
Скрізь він працював безстрашно, зухвало і винахідливо.
Страх він переживав, уже повертаючись. Ні, ні, це не був страх перед начальством. Боявся він іншого — боявся, що одного разу він повернеться з чергової подорожі і Барч скаже йому: «Тепер — у Радянський Союз».
Цього, тільки цього він боявся і не міг заспокоїтися: страх жив у його крові. У Чехословаччині в поїзді Окайомов опинився в одному купе з радянською кіноактрисою, яку знав по фільмах. Вони розмовляли німецькою мовою, і він поводився так по-дурному, що артистка, сміючись, зауважила: «Ви неначе боїтеся мене». Так, він боявся і її. Він боявся кожної радянської людини.
Тисячу разів обдумуючи можливість подорожі в Радянський Союз, Окайомов говорив собі: «Накажуть — поїду. Відмовитись не можна. Але краще, якщо цієї подорожі не буде…»
Повернувшись із Чехословаччини, Окайомов гостював на дачі у Барча. Тихими весняними днями вони гуляли в чистенькому, ніби підстриженому і причесаному лісі. Вечорами грали в шахи. 1 весь час Окайомов відчував, що Барч щось не договорює.
Розставляючи шахи, Барч говорив:
— Все-таки найсерйозніший наш ворог — росіяни. А ми діємо там страшенно бездарно. Марне тупцювання на місці, провали — гидко думати про це… — Барч замовк.
Окайомов насторожено чекав — так, мабуть, оце зараз і прозвучить воно: «Тепер — у Радянський Союз».
Тепла ніч підступила до самої веранди. М"яке зеленкувате світло настільної лампи відбивалося на полірованій шаховій дошці, заставленій фігурами. За верандою чорніла ніч, і тільки над обрієм тремтіла оранжева заграва — там було велике місто.
Партія тільки почалась. Барч неуважно дивився на дошку, чекаючи ходу Окайомова, що грав дуже обережно, довго обдумуючи кожний хід. Раніше Барчу це подобалось, але сьогодні йому хотілося швидше закінчити гру і перейти, нарешті, до тієї найголовнішої розмови, заради якої він покликав Окайомова в гості. А партія, як на лихо, розгорталася ліниво, нецікаво і могла затягтись на кілька годин.
— У мене є пропозиція, — відкидаючись на спинку крісла, сказав Барч, — відкласти нашу партію. Адже це роблять навіть гросмейстери.
— Можна й відкласти, — байдуже відповів Окайомов, дивлячись на дошку.
Барч підвівся:
— Давайте включимо радіо. Послухаємо, що балакають ваші російські друзі…
У неспокійному шурхоті ефіру почулася російська мова. Говорила Москва. Окайомов підсунувся до приймача і почав слухати. Розповідали про від"їзд на цілинні землі першої партії молоді, про урочисті проводи її на вокзалі. Потім виступила іванівська ткаля і розказала про свій новаторський почин, що дав велике підвищення продуктивності праці. Потім говорили, що незабаром відкриється Всесоюзна сільськогосподарська виставка, повідомляли про завоювання радянськими хокеїстами першості світу, про прем"єру в театрі оперети. У повідомленнях з-за кордону наводили відгук французької газети на досягнення радянських учених в галузі атомної фізики. Передача вістей закінчилася, почався концерт китайської музики.
— Це хай слухають росіяни. Виключіть, — сказав Барч. — Ну, що вони там розповідають?
— Звичайна пропаганда, — відповів Окайомов. — У нас, мовляв, усе добре.
— А ви вважаєте, що в них усе погано? — усміхнувся Барч.
— Ні, я так не вважаю. Вони знають, чого хочуть, і роблять усе з такою завзятістю, що їм можна позаздрити.
ebooksa