— Та облиште ви, їй-богу. Я звичайнісінький чоловік, котрий не забуває дорогих і близьких людей. І все. От, скажімо, їхав я у ваше місто збирати матеріал для книжки, а думав: чи зумію сказати те, що зобов"язаний сказати про вашого славного сина? А тепер мов камінь з душі звалився…
— Спасибі, рідний. Материнське спасибі. А де ж ви зупинились? Мабуть, у готелі?
— Ні. Якраз я і хотів запитати вас: чи не можете ви дати мені притулок хоча б на тиждень?
— Як ви можете сумніватись?
— Я не хочу жити в готелі. Мені треба небагато — тихий і скромний куточок, щоб спокійно попрацювати.
— Мій будиночок, Григорію Максимовичу, у вашому розпорядженні.
— І ви розкажете мені про Саню. Я ж його дитинства зовсім не знаю. Коли до війни бував у вас, бігав тут такий… білявенький. І все.
— Так, бігав… — Адалія Петрівна схлипнула. — І нема його.
— Ні, Адаліє Петрівно, він… Є! Він живе в серцях усіх, хто його знав, він житиме в моїй книзі.
— Я вам усе-усе розкажу про нього. Він і в дитинстві був надзвичайним хлопчиком. Коли помер мій чоловік, ви в нашому місті вже не жили?
— Я виїхав раніше.
— Отож Саня залишився без батька в п"ятнадцять років. Повернулися ми з кладовища, а він і каже мені: «Мамо, не хвилюйся, тепер про тебе я піклуватимусь, і все буде добре, ось побачиш». Я йому сказала…
— Адаліє Петрівно, — обережно перебив жінку Окайомов, — все це ви розкажете мені по порядку. Ми присвятимо цьому всі вечори.
— Гаразд… Боже мій, чого ж це я не спитаю вас, ви ж, мабуть, з дороги не їли нічого?
— Не відмовлюсь, Адаліє Петрівно.
— Я зараз, зараз.
— Дайте мені поки що почитати Санині фронтові листи. Можна?
— Звичайно! Вони отут. — Адалія Петрівна поставила на стіл дерев"яну шкатулку і пішла на кухню.
Окайомов відкрив шкатулку. Зверху в ній лежали паспорт і пенсійна книжка Адалії Петрівни. Він швидко проглянув їх і з задоволенням відзначив, що штамп прописки в паспорті був точнісінько такий, як і в його паспортах, виготовлених у розвідувальному центрі.
«Все йде чудово, — думав він. — І, головне, я на перший час уже маю надійний захисток».