— Сергію Дмитровичу!.. — Очі його зволожилися. — От відчував я, що зустріну тут людину, якій можна все розповісти. Величезне вам спасибі. Я ще зайду до вас, як зроблю все, що ви порадили. Можна?
— Обов"язково. Я прямо при вас і подзвоню кому треба.
— До побачення, Сергію Дмитровичу… — Окайомов рушив до дверей і раптом зупинився. — Мало не забув. Тут ще така біда — прийшов я до вас в робочий час, можуть в артілі галас зчинити. Чи не дали б ви мені записочку, що я був у вас на прийомі. Дуже прошу.
— Це можна. — Вольський підсунув до себе депутатський блокнот і задумався, як писати. — Кому ж писати? Директорові?
— Так. Голові промартілі імені Першого травня…
— Так… Голові промартілі… Імені… Першого… травня, — повторював уголос Вольський, надписуючи адресу.
— А знаєте, чому я вирішив іти саме до вас? (Вольський перестав писати і слухав Окайомова). Пригадав, як ви, виступаючи перед виборцями, — він і це вичитав у старих газетах, — сказали, що в депутата не може бути справ великих і малих, усі — великі!
— Дурниці! — різко промовив Вольський і поклав ручку на стіл. — Я цього ніколи не говорив.
— Як не говорили? Що ви, Сергію Дмитровичу? Я ж сам чув. — Окайомов усміхався.
Але у виразі його обличчя Вольський бачив незрозумілий переляк.
— Та отак — не говорив, і все. Це в газеті таку нісенітницю написали! Я говорив зовсім інше: що для депутата не може бути поділу виборців на людей великих і маленьких. Людей — розумієте? — Вольський розсердився. Він раптом пригадав цю історію, як лаявся з газетою, як редактор обіцяв вмістити поправку і не вмістив. Одночасно йому раптом і цей відвідувач став чомусь неприємним, а його справа якоюсь достоєвщиною для бідних. — Отак… І якщо у вас там в артілі заговорять з приводу вашої тимчасової відсутності сьогодні, хай мені подзвонять по телефону, я скажу все, що треба. Писати не обов"язково.
— Добре, добре, — швидко згодився Окайомов. — До побачення.
Окайомов вийшов з кабінету злий і розгублений. Ідучи сюди, він передбачив багато що, але ніяк не чекав, що його план зірветься через несумлінну роботу якогось газетного репортера. Він утішав себе тим, що все-таки користь від цього візиту є — він побачився і поговорив з людиною, заради якої його сюди послали. Адже це все знадобиться.
Окайомов вийшов на вулицю. Біля під"їзду, виблискуючи на сонці лаком, стояв темно-синій ЗІМ. «Мабуть, його машина, — вирішив Окайомов. — Треба перевірити».
— Дорогий товаришу, — звернувся він до шофера, — ви, часом, не з нашим депутатом їздите?
— А що таке? — насторожився шофер.
— Та от був зараз у нього на прийомі. Горе в мене — сина втратив. Звелів мені в суботу заяву принести. Що Вольський і що Сергій, це я пам"ятаю, а як по-батькові — не знаю. Спитати не наважився. Незручно якось…
— Дмитрович.
— От спасибі, дорогий. Авжеж, Дмитрович. Як вибирав його — пам"ятав, а тут враз вилетіло.
— Буває…
ebooksa