Амок

Ван-Дрон рідко бачив приїжджих європейців і з великою радістю прийняв Піпа.

— Значить, ви мандруєте так собі, заради забави? — сказав він, коли все було влаштовано і вони обидва сиділи на веранді.

— Так, — відповів Піп, — головним чином, щоб побачити справжню первісну природу і пополювати на диких звірів.

Ван-Дрон похитав головою:

— І охота людям мучитися! Я, наприклад, щодня думаю тільки про те, як би втекти звідси, від цієї справжньої первісної природи.

— Звичайно, коли ви все бачили і пережили, — сказав Піп.

— Нічого я не бачив і бачити не хочу! — запально сказав ван-Дрон. — А пережив і переживаю тільки лихоманку.

— Зате тут росте і рятівник — хіна.

— Не допоможе і вона, коли довго жити в цих проклятих краях.

— А я не збираюся дуже довго жити тут, значить, на мою долю лишається тільки цікаве.

— Та нічого цікавого тут нема!

— Хіба неправда, що у вашій країні збереглися ще деякі первісні куточки?

— Є такі прокляті місця, але мені нема чого туди лізти, — похмуро сказав ван-Дрон.

— Тому, що ви тут живете. А ми часом готові поїхати й на край світу, щоб на власні очі побачити те, про що стільки пишуть у книгах.

Ван-Дрон подивився на нього з посмішкою.

— Ех, шановний мінгер Піп! Невже ж ви не знаєте, що коли сидиш у себе дома та читаєш книжку, то все це здається зовсім іншим?

— Але ж не я перший, не я й останній так роблю, — твердо сказав Піп.

— Не розумію я цього, — задумливо промовив ван-Дрон, — не розумію. Може, воно й так.

Навколо було темно. На столі горіла лампа. На вогонь летіла різна мошкара і сипалася на стіл та на підлогу, а там уже ганялися за нею ящірки. Ось прилетів великий метелик, розміром з пташку, потім жук з дитячий кулак, а потім на стіл забрався і один хоробрий геккон.

— Ось бачите, як цікаво у нас, — сказав ван-Дрон, показуючи рукою на створіння, що прилетіли. Ходімте краще в кімнату, а то ця погань не дасть жити. Та й це ще не все. Часом може приповзти в гості і змія. Добре, коли помітиш її й злякаєш, тоді втече.