Негайно взялися до праці й зробили вже чимало, коли її перервала ніч.
По вечері, о восьмій годині, коли Гелена й Мері Грант відпочивали в рубці на своїх койках, Паганель і його друзі, походжаючи палубою, говорили поміж себе про свої важливі діла. Роберт не схотів їх покинути. Відважний хлопчина жадібно слухав розмову старших, готовий виконати кожне доручення, зважитись на будь-яку небезпеку.
Паганель розпитував Джона Манглса, чи не зміг би пліт, замість висаджувати пасажирів на новозеландську землю, плисти з ними понад берегом до Окленда. Джон відповів, що на їхній хисткій споруді такий переїзд неможливий.
— А його можна зробити на човні? — спитав Паганель.
— Лише в крайньому разі, — відповів Джон Манглс, — і то за умови пливти вдень, а вночі ставати на якір.
— Отже, ці мерзотники, які нас покинули…
— Ну, вони ж були п’яні як чіп, і я боюся, що такої непроглядної темної ночі вони заплатили шиттям за свою підлоту,
— Тим гірше для них, — мовив Паганель, — але тим гірше і для нас, бо той ялик нам би дуже придався.
— Чого ви ще хочете, Паганелю, — сказав Гленарван. — Адже й на плоту ми дістанемось до берега.
— Саме цього я хотів би за всяку ціну уникнути, — відповів Паганель.
— Як! Невже нас, загартованих у мандрах людей, післй того, що ми зазнали в пампі і перетинаючи Австралію, можи злякати подорож в якихось двадцять миль!
— Друзі мої, — відповів Паганель, — я не маю сумніву ні в вашій витривалості, ні в мужності наших супутниць. Двадцять миль! Це дрібниця для будь-якої іншої країни, крім Нової Зеландії. Сподіваюсь, ви не маєте мене за боягуза. Адже я перший заохочував вас перейти Америку, перетнути Австралію. Але тут я ще раз повторюю: все що завгодно, тільки не подорожувати цією підступною країною.
— І все ж таки краще така подорож, ніж певна, невідворотна загибель на аварійному судні, — заперечив Джон Манглс.
— А чого, власне, нам треба стерегтися в цій Новій Зеландії? — спитав Гленарван.
— Дикунів, — відповів Паганель.
— Дикунів! — вигукнув Гленарван. — Хіба ж не можна уникнути зустрічі з ними, йдучи понад берегом? До того ж напад кількох жалюгідних дикунів аж ніяк не може стурбувати десятьох європейців, добре озброєних і готових до захисту.
— Йдеться не про кількох жалюгідних дикунів, — відповів Паганель, похитуючи головою. — Новозеландці об’єднані в грізні племена, що борються проти англійських загарбників, частенько їх перемагають і завжди поїдають убитих!
— Людожери! — вигукнув Роберт. — Людожери!
По тому він ледь чутно прошепотів:
— Моя сестра! Пані Гелена!