— Очевидно, так, дорогий Гленарване, але потрібні ще довгі роки, щоб маорійці відмовилися від людського м’яса, надто м’яса новозеландців, якому вони віддають перевагу над усяким іншим; адже синам довго буде до сподоби саме те, що любили їхні батьки. Коли вірити маорійцям, м’ясо новозеландців смаком схоже на свинину, але ще пахучіше. Що ж до м’яса білошкірих, то вони на нього менш ласі, бо ж сіль, яку вживають білі, надає йому особливого присмаку, і це ласунам не до вподоби.
— Еге, то вони витребенькуваті, — зауважив майор. — Але як дикуни їдять це м’ясо, однаково чорне або біле, сирим чи вареним?
— А чому це вас цікавить, пане Мак-Наббсе? — вигукнув Роберт.
— А тому, мій хлопче, — серйозно відповів майор, — що коли мені судилося кінчати життя в зубах людожера, я волів би, аби мене зварили.
— А чому?
— Хочу бути певним, що мене живцем не з’їдять!
— А що, майоре, коли вас зварять живцем? — спантеличив його географ.
— Оце-то так, — відповів майор, — не знатимеш, що його й вибрати.
— Хоч би як там було, Мак-Наббсе, — сказав Паганель, — але майте на увазі, коли це зробить вам приємність: новозеландці їдять людське м’ясо лише варене чи копчене. Вони добре виховані й знаються на виготовленні страв. А втім, признаюся вам, мені відразлива сама думка про можливість потрапити їм на зуби. Закінчити своє життя в шлунку якогось дикуна, пфе!
— З цього я роблю висновок, — мовив Джон Манглс, — що попадатися до рук дикунів не слід!
Розділ VII
ДЕ МАНДРІВНИКИ НАРЕШТІ ВИСІДАЮТЬ НА ЗЕМЛЮ,
ЗВІДКІЛЯ СЛІД БУЛО Б ТІКАТИ
Відомості, що про них розказав Паганель, не підлягали сумніву. Жорстокість новозеландців — то неспростовний факт. Велика небезпека загрожувала тим, хто приставав до їхніх берегів. Та якби вона й в сто разів побільшала, мандрівники однаково мусили ризикувати. Джон Манглс усвідомлював доконечну потребу негайно покинути судно, приречене на загибель. Вибираючи з двох небезпек, одної — певної, іншої — імовірної, вагатися не випадало.
Дожидати, поки їх підбере якесь зустрічне судно, було б безпідставно. “Макарі” збочив з того шляху, яким судна прямують до Нової Зеландії. Вони пропливають або вище, Йдучи на Окленд, або ж нижче, коли простують до Нью-Длімута. Бриг сів на мілину посередині між двома портами, поблизу пустельних берегів Іка-на-Мауї, берегів непривітних, небезпечних і відлюдних. Судна уникають цих місць, а коли вітер заносить їх туди, намагаються якнайшвидше відтіль утекти.
— Коли ми вирушаємо? — спитав Гленарван.
— Завтра вранці, о десятій, — відповів Джон Манглс. — Саме почнеться приплив, він і понесе нас до берега.
О восьмій годині ранку 5 лютого пліт був готовий. Джон Манглс подбав про те. щоб обладнати його якнайкраще. Звичайно, марс бізань-щогли, використаний на транспортування якорів, неспроможний відвезти до берега пасажирів і харчі. Тут потрібна міцна споруда, з добрим керуванням, здатна протистояти хвилям і витримати дев’ятимильний переїзд морем. Тільки рангоут брига був придатний на побудування такого плоту.
Вільсон і Мюльреді заходилися працювати. Вони обрубали снасті, тоді взялися до грот-щогли; підтята знизу сокирою, вона впала на поруччя правого борту, що аж закректали під її вагою. Палуба “Макарі” залишилася без щогл, оголена, немов блокшив [86] .
Низ щогли, стеньгу й брам-стеньгу порозпилювали й роз’єднали. Тоді спустили головні частини споруди на воду. До них приєднали уламки бізані й все разом міцно зв’язали линвами. Джон подбав, щоб у проміжках цих жердин розмістили кілька порожніх бочок, котрі мали підтримувати пліт над поверхнею води.