— Справді, — сказав Паганель, — спробуймо ж запам’ятати це місце, щоб не наразитися на скелю, бо приплив не забариться і її вкрити водою.
— Вона стримить точнісінько проти північного пруга гори, — сказав Джон Манглс. — Вільсоне, пильнуй, щоб її обминути.
— Слухаю, каштане, — відповів матрос, налягаючи усім тілом на стернове весло.
За півгодини пройшли ще півмилі. Але дивно: чорна плямка так само виступала з води.
Джон уважно вдивлявся в неї і, щоб краще розгледіти, взяв підзорну трубу Паганеля. По хвилі капітан сказав:
— Це зовсім не скеля, це якась річ, що плаває на хвилях, підносячись і опускаючись разом з ними.
— Може, це якийсь уламок щогли з “Макарі”? — мовила Гелена.
— Ні, — сказав Гленарван, — жодний уламок не міг відплисти так далеко від судна.
— Заждіть! — вигукнув Джон Манглс. — Я вже впізнав його, це човен!
— Човен з нашого брига! — вихопилось у Гленарвана.
— Так, сер, човен з брига, перевернутий догори дном!
— Сердеги! — скрикнула Гелена. — Вони загинули!
— Так, — відповів Джон Манглс, — і вони не могли не потонути цієї темної ночі, серед цих підводних скель, у бурхливому морі, — вони рушили назустріч смерті.
— Хай на них зглянеться небо! — прошепотіла Мері Грант.
Кілька хвилин пасажири сиділи мовчки. Вони дивились на хисткий човен, що наближався до них. Видимо, він перевернувся милі за чотири від берега, і жоден з тих, хто в ньому сидів, звичайно, не врятувався.
— Цей човник може нам іще придатися, — зауважив Гленарван.
— А певно, — озвався Джон Манглс. — Тримай на нього, Вільсоне.
Матрос знову змінив напрямок, але вітер поволі вщухав, і до ялика дісталися тільки близько двох годин.
Стоячи спереду, Мюльреді спритно уникнув поштовху й підтягнув ялик до борту плота.
— Порожній? — спитав Джон Манглс.