— Ти чув голос батька, мій хлопчику?
— Так, сер. Там, серед хвиль. Він кричав: “До мене! До мене!”
— Ти впізнав його голос?
— Чи впізнав я його голос, сер? О, так, присягаюся вам! Сестра теж чула і теж впізнала його. Невже ви гадаєте, що ми могли помилитись обоє! Сер! Їдьмо його рятувати! Човен! Човен!
Гленарван бачив, що він не зможе переконати бідолашного хлопчика. Однак він зробив ще одну спробу й покликав стерничого.
— Гавкінсе, — спитав Гленарван, — ви стояли за стерном, доли міс Мері знепритомніла?
— Так, сер, — відповів Гавкінс.
— І ви нічого не помітили, нічого не чули?
— Нічого, сер.
— От бачиш, Роберте.
— Якби це був батько Гавкінса, — з невгамовним запалом вигукнув хлопчик, — він не казав би тоді, що нічого не чув! То був мій батько, сер, мій батько, мій батько!
Ридання перехопили йому горло. Німотний і блідий, він також знепритомнів. Гленарван наказав однести Роберта до каюти на його ліжко, і хлопець поринув у важке забуття.
— Бідолашні сироти! — промовив Джон Манглс. — Які тяжкі випробування посилає їм доля!
— Ваша правда, — озвався Гленарван, — надмірне горе могло водночас викликати в обох однакову слухову оману.
— Водночас в обох? — пробурмотів Паганель. — Дуже дивно! Наука цього не визнає.
Нахилившись і собі над поручнями й нашорошивши вуха, Паганель подав усім знак мовчати й став дослухатися. Навкруги панувала глибока тиша. Паганель гукнув дужим голосом. Ніхто йому не відповів.
— Дивно, дуже дивно, — без кінця проказував географ, повертаючись до себе в каюту. — Спорідненість думок і спільність горя — цього ще не досить, аби пояснити подібне явище!
Назавтра, 8 березня, о п’ятій годині, ледь розвиднілося, усі пасажири зібралися на палубі “Дункана”, серед них — Роберт і Мері, бо їх неможливо було затримати в каюті. Кожному хотілося роздивитися землю, мигцем побачену вчора.
Підзорні труби звернулися на острів. Яхта йшла вздовж берега на відстані однієї милі, й око могло запримітити щонайменші деталі. Раптом почувся Робертовий крик. Хлопець запевняв, ніби бачить на березі двох людей, що бігають, вимахують руками, а третій подає гасло прапором.
— Англійський прапор! — скрикнув Джон Манглс, глянувши крізь свою трубу.