— І такий великодушний, такий високий думками й серцем, — додала Мері. — Знаєш, Роберте, ним уже стала пишатися наша батьківщина, і він посів би значне місце серед найвидатніших її людей, якби лиха доля не перешкодила йому.
— Я цього певен! — відповів Роберт.
Мері пригорнула брата до свого серця, й він відчув, як йому на чоло скотились сльозинки.
— Мері, Мері! — вигукнув він. — Хай наші друзі говорять, що хочуть, або ж мовчать, але я досі сподіваюсь і ніколи не загублю надії! Така людина, як наш батько, не могла померти, не виконавши свого обов’язку.
Мері Грант не мала сили відповісти, її душили ридання. Хвиля різноманітних почуттів знімалася в ній на саму думку про нові розшуки каштана Гранта, про безмежну відданість молодого капітана.
— То капітан Джон ще не втрачає надії? — спитала вона.
— Ні, — відповів Роберт. — Це брат, що ніколи нас не покине. Адже, сестричко, я буду моряком, аби вкупі з ним розшукати батька. Ти згодна?
— Я згодна, — прошепотіла Мері. — Але нам доведеться розлучитися!
— Ти не залишишся сама, Мері. Я знаю напевно! Мені про це казав мій друг Джон. Леді Гелена не дозволить тобі її покинути. Ти — жінка, і ти можеш, ти повинна вволити її добру волю. Відмовитись означало б бути невдячною. Але чоловік — батько часто казав мені це, — чоловік мусить сам кувати свою долю!
— А що станеться з нашим будиночком у Данді? З ним пов’язано стільки спогадів!
— Ми його збережемо, сестричко! Наш друг Джон і лорд Гленарван подумали про це й добре все обміркували. Тебе візьмуть до замку Малькольм-Касл і піклуватимуться, як своєю дочкою. Гленарван сам сказав це моєму другові Джону, а той розповів мені. Ти житимеш там, наче в себе вдома, матимеш з ким говорити про нашого батька, ждучи, поки ми привеземо його самого. О, який чудесний це буде день! — вигукнув у захваті, весь сяючи, Роберт.
— Братику мій, хлопчику мій, — казала Мері, — коли б оце почув тебе наш батько, який би він був щасливий! Ти так схожий на нього, любий Роберте, на нашого коханого батька! Ти будеш викапаний батько, коли виростеш!
— О Мері! — вигукнув хлопчик і аж зашарівся від синівських гордощів.
— А як ми віддячимо лордові й леді Гленарван? — знову заговорила Мері.
— О, це зробити неважко! — по-юнацькому палко й впевнено промовив Роберт. — Ми їх будемо любити, шанувати, казатимемо їм це, а коли треба, віддамо заради них життя!
— Ні, навпаки, жити заради них! — вигукнула дівчина, вкриваючи поцілунками братове чоло. — Це їм більше припаде до серця, й мені також!
Поринувши в неясні марення, діти капітана Гранта мовчки дивилися одне на одного, огорнені хисткою пітьмою. Але в думках вони й далі говорили між собою, запитували, відповідали. Море стиха гойдало їх на своїх хвилях, і вода світилась у темряві, нуртуючи під гвинтрм.
Раптом сталося щось дивне, майже неприродне. Братові й сестрі, поєднаним між собою таємничим духовним зв’язком, здалося водночас, немов із лона цих хвиль, навперемінно то чорних, то блискучих, почувся якийсь голос; звук його, глибокий і тужний, змусив забриніти всі струни їхніх сердець.
— До мене! Пробі! — кричав той голос.
— Мері! — гукнув Роберт. — Ти чула, Мері, ти чула?