За допомогою приладів, врятованих із затонулого судна, я визначив місце острівця й побачив, що він лежить поза морськими шляхами й жодний корабель не зможе нас забрати, хіба трапиться якийсь чудесний випадок. Я мужньо зустрів це випробування долі, а з думки мені не спливали дорогі мої діти, котрих я вже не сподівався будь-коли знову побачити.
Працювали ми завзято. Незабаром ділянку в кілька акрів землі було засіяно зерном з “Британії”. В наш щоденний вжиток увійшли картопля, цикорій, щавель, а потім ще й інші овочі. Ми піймали кількох кізок і досить легко їх приручили, отже, невдовзі мали молоко й масло. З нарду, що росло у висхлих річищах, ми готували досить споживний хліб. Таким чином, наше матеріальне існування вже нас не турбувало.
З уламків “Британії” ми збудували дерев’яний дім, вкритий ретельно просмоленими вітрилами, він навіть в пору дощів давав нам надійний захисток. Тут ми обмірковували свої плани, ділилися заповітними мріями, серед яких найкраща нині здійснилась!
Спочатку я хотів пуститися в море на човні, змайстрованому з викинутих на берег решток “Британії”, але до найближчої землі, тобто архіпелагу Помоту, було тисяча п’ятсот миль. Такого довгого перегону жоден човен не витримає. Я мусив відмовитись од цього плану й відтоді чекав тільки чуда, що єдине могло нас порятувати.
Скільки разів, мої любі діти, піднявшись на прибережні скелі, ми виглядали кораблі в відкритому морі! Але за весь час нашого заслання лише двічі або тричі на обрії забовваніли вітрила й зараз же зникли. Так минуло два з половиною роки. Ми вже втратили всі надії, але не вдавалися в розпач.
Та ось учора з вершечка найвищої скелі острова я раптом запримітив на заході легесенький димок. Він дедалі більшав. Згодом я вже міг розгледіти судно. Здавалось, воно прямує до нас. Та чи ж зупиниться воно біля острівця, де навіть не можна пристати?
О, це був тривожний день! Як тільки серце не розбилося мені в грудях! Мої товариші запалили багаття на одній із вершин Марії-Терези. Настала ніч, але яхта не подала жодного знаку, що нас запримітила. А порятунок був, однак, поруч. Невже нам знову доведеться побачити, як судно зникає вдалині?
Я більше не вагався. Темрява густішала. Судно могло вночі проминути острівець. Я кинувся в море й поплив до яхти. Надія додавала мені наснаги. Я розтинав хвилі з надлюдською силою, і вже до яхти залишалось щось із тридцять брасів, коли судно раптом повернуло від берега. Тоді я став кричати в розпачі, і ці крики почули самі лиш мої діти; отже, то не була слухова омана.
Я повернувся на берег, виснажений, знесилений від хвилювання й втоми. Мої матроси підібрали мене напівмертвого. Ми не знали ночі, жахливішої за цю останню нашу ніч на острові. Ми вже вважали, що нас покинуто тут навіки, коли на світанку я побачив яхту, яка маневрувала під малими парами. Ви спустили на воду човна… нас урятовано… Діти мої, мої любі діти були тут, вони простягали до мене руки!
Гаррі Грант закінчив оповідання, й діти знову палко обіймали його. І тільки тепер капітан дізнався, що своїм визволенням завдячує тому документові, який на восьмий день по аварії судна він поклав у пляшку й звірив примхам океанських хвиль.
Але чого замислився Паганель під час розповіді капітана Гранта? Шановний географ тисячу раз перевертав у думках слова документа. Він пригадував усі три тлумачення, що виявились усі помилкові. Як же цей острів Марія-Тереза було позначено на попсованих морською водою клаптиках паперу? Паганель уже не міг стримуватися. Він схопив Гаррі Гранта за руку.
— Капітане, — вигукнув він, — скажіть же мені кінець кінцем, що ви писали в тому загадковому документі?
Питання вченого викликало загальний інтерес, адже йшлося про розв’язання загадки, над якою вони марно морочилися протягом дев’яти місяців!
— Чи ви пам’ятаєте достоту кожне слово документа? — спитав Паганель.
— Звичайно, — відповів Гаррі Грант, — бо не минало жодного дня, щоб я не пригадував цих слів, на які ми покладали всі наші надії.
— Що ж то були за слова? — поспішно спитав Гленарван. — Кажіть-бо швидше, наше самолюбство дошкульно вражено!
— Я готовий вдовольнити ваше прохання, — відповів Гаррі Грант, — адже ви знаєте, що я, аби збільшити імовірність порятунку, поклав у пляшку три документи, писані трьома різними мовами. Який саме вас цікавить?
— Хіба ж вони не цілком однакові? — вигукнув Паганель.
— Однакові, за винятком одного тільки слова.
— Ну, то прочитайте нам французький документ, — попрохав Гленарван. — Він зберігся найкраще й тому правив за основу наших тлумачень.