— Роберте! Роберте! — зупинила його сестра.
— А чому б і ні? — відгукнувся Паганель. — Подорожі загартовують молодь. Отже, нас четверо й троє матросів з “Дункана”.
— Як, сер, ви не зараховуєте мене до складу експедиції? — звернувся Джон Манглс до Гленарвана.
— Любий Джон, — відповів Гленарван, — ми залишаємо на борту яхти наших пасажирок — те, що нам найдорожче в світі. Хто ж їх пильнуватиме краще, ніж вірний капітан “Дункана”?
— Виходить, нам не можна подорожувати з вами? — спитала Гелена, і її очі повилися легким серпанком смутку.
— Люба Гелено, всі обставини сприятимуть швидкому завершенню нашої подорожі; розлука буде недовга…
— Гаразд, мій друже, я розумію вас. Отже, вирушайте, і хай вам щастить! — мовила Гелена.
— До того ж це навіть і не подорож, — зауважив Паганель.
— А що ж тоді? — спитала Гелена.
— Маленька проходка, та й усе. Ми пройдемо по цій землі, як чесні люди, роблячи всім якомога більше добра. “Transire benefaciendo” [27] — таке наше гасло.
Ці слова поклали край суперечці, якщо можна вжити таке слово щодо розмови, де не було жодних незгод.
Того ж дня почали лаштуватися в дорогу. Ухвалили робити усе потай, щоб не привернути уваги індіанців.
Від’їзд призначили на 14 жовтня. Коли зайшла мова про те, кого з матросів одрядити з експедицією, то зголосилися геть усі. Гленарванові залишалось тільки зробити вибір серед цих славних хлопців. Щоб не засмутити нікого, він вирішив кинути жереб. Так і зробили. Їхати припало помічникові капітана Томові Остіну, Вільсону, міцному, як дуб, парубійкові, і Мюльреді, що, мабуть, міг би викликати на змагання чи не самого Тома Сайерса — славнозвісного боксера.
Готуючись до від’їзду, Гленарван виявив надзвичайну енергію. Він будь-що хотів виїхати в призначений день. Тим часом Джон Манглс запасався вугіллям, аби бути готовим негайно вийти в море. Він гадав раніше за мандрівників прибути на аргентинське узбережжя. З цього між ним і Гленарваном виникло справжнє суперництво, що обернулось на загальну користь.
Справді, 14 жовтня о призначеній годині всі лаштування були закінчені. Пасажири яхти зібралися в кают-компанії. “Дункан” розводив пари, й лопаті його гвинта вже збивали прозору воду бухти Талькауано. Гленарван, Паганель, Мак-Наббс, Роберт Грант, Том Остін, Вільсон і Мюльреді, озброєні карабінами й револьверами Кольта, ладналися покинути яхту. Провідники з мулами чекали на них у кінці молу.
— Вже час, — мовив нарешті Гленарван.
— Рушайте, Едварде, — сказала леді Гелена, тамуючи хвилювання.
Гленарван міцно пригорнув дружину, а Роберт кинувся в обійми сестри.
— А тепер, дорогі друзі, — вигукнув Паганель, — востаннє потиснемо одним одному, руки й донесемо тепло цього потиску до берегів Атлантичного океану!
Він хотів, може, трошечки забагато. Однак прощальні обійми були такі палкі, що побажання шановного вченого могло б і здійснитися.