Там, за допомогою кількох англійських слів і на мигах, йому пояснили, що англійський консул мешкає в Консепсьоні. Туди можна було дістатися за годину. Гленарван без труднощів знайшов пару прудких верхових коней, і невдовзі вони з Паганелем опинились за мурами цього великого міста, що виникло завдяки надзвичайній заповзятливості Вальдівіа, відважного супутника братів Пісарро.
Та ян же занепало місто, колись таке розкішне! Грабоване не раз тубільцями, спустошене дощенту пожежею 1819 року, сплюндроване, зруйноване, з почорнілими від нищівного вогню стінами, воно нараховує нині ледве вісім тисяч душ. Консепсьон давно вже поступився перед своїм сусідою — Талькауано. Населення так зледащіло, що вулиці поросли бур’яном, перетворилися на лужки. Ні торгівлі, ні будь-якого ділового життя. Натомість з кожного балкона чулися звуки мандоліни, з вікон крізь фіранки долинав млосний спів, і Консепсьон, у давнину місто мужів, став нині селом, де мешкають самі жінки й діти.
Гленарван не виявив великого бажання дошукуватися причин такого занепаду, хоч Паганель схиляв його до цього, і, не гаючи ані хвилини, подався до консула її британської величності М. Р. Бентока. Ця особа прийняла його дуже чемно і, дізнавшись про історію капітана Гранта, обіцяла зібрати відомості по всьому узбережжю.
Але на питання, чи знає він що-небудь про трищогловий “Британія”, котрий розбився десь на чілійському або арауканському березі поблизу тридцять сьомої паралелі, консул дав негативну відповідь. Ні він, ні його колеги, консули інших країн, нічого не чули про судно. Однак це не збентежило Гленарвана. Він повернувся до Талькауано і, не шкодуючи ані заходу, ані грошей, відрядив людей на розшуки вздовж усього побережжя. Але марно: найретельніший опит населення не дав жодних наслідків. “Британія” не залишила по собі й найменшого сліду.
Гленарван розповів друзям, що їх спіткала невдача. Мері й Роберт не змогли приховати свого горя. Минуло вже шість днів після прибуття “Дункана” до Талькауано. Всі пасажири зібралися на юті. Гелена намагалась хоч трохи потішити — не словами — бо що вона могла сказати? — але пестощами обох дітей капітана Гранта. Паганель знов узявся вивчати документ і розглядав його так пильно, наче хотів видобути з нього якусь нову таємницю. Він з годину отак студіював його, коли Гленарван раптом запитав:
— Паганелю! Я покладаюсь на вашу проникливість: чи не помилково тлумачимо ми цей документ? Чи логічні за змістом слова, які ми додали?
Паганель не відповідав. Він обмірковував.
— Може, ми помиляємось щодо місця катастрофи? Та хіба ж слово “Патагонія” не впадає в око відразу навіть найменш прозірливій людині?
Паганель мовчав.
— А слово “індіанець”, — додав Гленарван, — хіба ж воно не підтверджує слушність наших здогадів?
— Безперечно, — докинув Мак-Наббс.
— То хіба ж не очевидно, що автори документа, пишучи ці рядки, потерпали, аби їм не опинитись у полоні в індіанців?
— На цьому слові я повинен вас зупинити, любий Гленарване, — відповів нарешті Паганель, — бо коли ваші попередні висновки були слушні, то останній видається мені принаймні сумнівним.
— Що ви хочете цим сказати? — спитала Гелена.
Всі погляди звернулися на географа.
— Я хочу сказати, — повільно відповів Паганель, підкреслюючи кожне слово: — Капітан Грант зараз перебуває у полоні в індіанців, і додам, що документ не полишає щодо цього жодного сумніву.
— Поясніть вашу думку, будь ласка, — попрохала Мері.
— Це дуже просто, люба Мері: замість “ми потрапимо в полон”, треба читати “ми потрапили в полон” — і все стане зрозуміле.
— Але це неможливо! — вигукнув Гленарван.
— Неможливо! А чому, мій шановний друже? — запитав Паганель усміхаючись.