— Усі, — була одностайна відповідь.
— А я подбаю за хлопчика, — додав Мюльреді.
І загін знову рушив на схід. Це жахливе сходження тривало ще дві години. Треба було добратися до самісінької вершини. Розрідженість повітря викликала болісну ядуху, відому під назвою “пуна”. Ясна кривавилися; через нестачу кисню доводилось частіше дихати, хапаючи повітря, і це виснажувало; відбитки сонячного проміння на сліпучо-білому снігу різали очі. Хоч яку силу волі мали ці сміливці, проте настала година, коли й найдужчі ослабли, і запаморочення голови, це жахливе лихо високогір’я, підтяло їхні не тільки фізичні, але й моральні сили. Така боротьба не минає безкарно. Дедалі частіше то один, то другий падав і, не маючи сили підвестися, плазував далі на колінах. Було очевидно — цілковите виснаження незабаром покладе край цьому нескінченному сходженню, і Гленарван з жахом думав про безмежні сніжні простори, про крижаний холод, що панував навколо, про густі сутінки, що вже огортали самітні вершини, і про той притулок на ніч, якого їм бракувало, коли раптом майор зупинив його й своїм спокійним голосом мовив:
— Хатина.
Розділ XIII
СПУСК ІЗ КОРДІЛЬЄР
Будь-хто інший, окрім Мак-Наббса, сто разів пройшов би повз цю хатину, навколо неї і навіть над нею, не догадуючись про її існування. Схована під величезними сніжними кучугурами, вона губилась між сусідніми скелями. Довелось її відкопувати. Після наполегливої півгодинної праці Вільсон і Мюльреді розчистили вхід до “касучі”, і мандрівники поквапно забралися всередину.
Цю касучу індіанці збудували з “адоба” — цегли, обпаленої на сонці. Вона мала форму куба у дванадцять футів заввишки і стриміла на вершечку базальтової скелі. Кам’яні сходи вели до війстя — єдиного отвору в касучі — і хоч яке вузьке воно було, вітер, сніг і град все ж потрапляли всередину, коли в горах лютували сніжні урагани.
В касучі могли вільно розміститися десятеро, і якщо в період дощів крізь її стіни просочувалось чимало вологи, то нині вони сяк-так захищали від дошкульного холоду: термометр показував десять градусів нижче нуля. До того ж у зведеній абияк з цегли незграбній кабиці, що мала, проте, димар, можна було розпалити багаття й успішно боротися проти холоднечі.
— Ось і притулок, — мовив Гленарван, — хоч і не зовсім зручний, але цілком пристойний.
— Та що там, — заперечив Паганель, — це ж справжній палац! Бракує тільки варти й придворних. Нам буде тут чудово.
— Надто коли на черені палахкотітиме добрячий вогонь, — озвався Том Остін, — бо ми не лише голодні, але й холодні; як на мене, то я більше зрадів би оберемкові хмизу, аніж здоровому шмату дичини.
— Ну що ж, Томе, — мовив Паганель, — доведеться подбати про паливо.
— Паливо на вершині Кордільєр! — вигукнув Мюльреді, недовірливо похитуючи головою.
— В цій касучі склали кабицю, отже, напевно, десь поблизу є паливо, — зауважив майор.
— Наш друг Мак-Наббс має рацію, — сказав Гленарван, — готуйте все до вечері, а я піду попрацюю за дроворуба.
— Ми з Вільсоном підемо разом з вами, — мовив Паганель.
— Якщо я можу вам знадобитися… — почав Роберт, підводячись з місця.
— Ні, відпочивай, мій славний хлопчику, — зупинив його Гленарван. — Бачу, ти зовсім змужнієш вже тоді, коли твої однолітки ще залишатимуться дітьми.
Гленарван, Паганель і Вільсон вийшли з касучі. Була шоста година вечора. Хоч навкруг залягло цілковите безвітря, проте мороз дошкульно покусував. Небесна блакить уже похмурніла. Сонце стояло на вечірньому прузі, кидаючи останні промені на гостроверхі шпилі Андських гір. Паганель захопив з собою барометр і, глянувши на нього, пересвідчився, що стовпчик живого срібла показує 0,495 міліметра. Таке барометричне зниження відповідало висоті в одинадцять тисяч сімсот футів, отже, ця частина Кордільєр нижча від Монблану усього на дев’ятсот десять метрів. Якби в цих горах існували такі труднощі, на котрі наражаються раз у раз мандрівники, сходячи на швейцарський велетень, якби проти них повстали урагани й сніжні буревії, ніхто не спромігся б здолати могутній гірський кряж Нового Світу.