У цю хвилину пролунав постріл. Майор пальнув з рушниці навмання. Йому здалось, наче одна тварина впала за кілька кроків од нього, в той час як увесь табун у нестямному пориві, ще дужче виючи, уже летів по схилах, освітлених загравою вулкана.
— Нарешті я їх знайшов, — почувся чийсь голос.
Це був голос Паганеля.
— Кого це “їх”? — спитав Гленарван.
— Та мої окуляри, чорти його батька! Добре, що лишень окуляри згубив у такому шарварку!
— Вас не поранено?
— Ні, мене тільки трохи потовкли. Але хто?
— Ось хто, — мовив майор, тягнучи за собою забитого звіра.
Усі поспішили до касучі й там, при світлі вогнища, стали розглядати Мак-Наббсову здобич.
Це була дуже гарна тварина, схожа на маленького верблюда, тільки без горба; вона мала вузьку голову, струнке тіло, довгі тендітні ноги, тонку ясно-кофейного кольору шерсть з білими плямами на череві. Паганель, ледве глянувши на неї, скрикнув:
— Це гуанако!
— Що воно таке — гуанако? — спитав Гленарван.
— Тварина, що її м’ясо придатне для їжі, — пояснив Паганель.
— І смачне?
— Надзвичайно. Їжа, гідна олімпійських богів! Я знав — ми матимемо до вечері свіже м’ясо. І яке м’ясо! А хто оббілує тушку?
— Я, — сказав Вільсон.
— Гаразд, а я беруся приготувати печеню.
— То виходить, ви й кухар, пане Паганелю? — спитав Роберт.
— Авжеж, мій хлопчику, я ж бо француз! Кожен француз обов’язково трошки кухар.
Небавом Паганель розклав скибки дичини на розпеченому вугіллі вогнища, де згоріло коріння ларетти. За десять хвилин він подав товаришам принадне з вигляду підсмажене м’ясо — “філе гуанако”. Ніхто не став маніритися, всі накинулися на частування, наміряючись строщити його вмить.