Кілька хвилин усі мовчали. Врешті Мак-Наббс спитав:
— Хто з вас пам’ятає, коли саме Роберт зник?
Жодної відповіді.
— Тоді, — вів далі майор, скажіть принаймні, біля кого був хлопчик під час спуску з Кордільєр?
— Біля мене, — мовив Вільсон.
— І доки ти бачив його біля себе? Спробуй пригадати. Кажи!
— Ось що я пам’ятаю, — відповів Вільсон. — Роберт ще лежав поруч мене, учепившись рукою за кущик лишайника, щонайменше за дві хвилини до того, як брилу струснуло й вона стала.
— За дві хвилини! Постарайся пригадати гаразд, Вільсоне, хвилини могли здатися тобі дуже довгими. Чи не помиляєшся ти?
— Ні; гадаю, що не помиляюсь. Саме так… щонайменше за дві хвилини!
— Так. А де був Роберт, праворуч чи ліворуч од тебе? — запитав далі Мак-Наббс.
— Ліворуч. Я пам’ятаю, його пончо стьобало мене в обличчя.
— А ти сам був з якого боку від нас?
— Теж із лівого.
— Отже, Роберт міг зірватися тільки з цього боку, — мовив майор, повертаючись лицем до гір і вказуючи праворуч. — Додам, що, зважаючи на час зникнення хлопчика, він міг упасти лише в частині гори, яка здіймається вище двох тисяч футів над її основою. Там і слід його шукати, там ми його й знайдемо.
Ніхто не додав ані слова. Шестеро чоловіків, видершись на узгір’я, розійшлися по схилах Кордільєр на різній височині й почали розшуки. Дотримуючись весь час лівої сторони від лінії спуску, вони оглядали найменші тріщини, сходили на дно проваль, інколи геть захаращених уламками гірських порід, і вибирались відтіль у роздертій на шмаття одежі, зі скривавленими руками й ногами. Протягом багатьох годин весь цей район Кордільєр, за винятком кількох неприступних плато, було ретельно обслідувано, і ніхто з цих мужніх людей не подумав про відпочинок. Але розшуки були марні. Роберт знайшов серед гір не тільки смерть, але й могилу, що навічно сховала його під надгробком — якоюсь велетенською скелею.
Близько години всі знову зійшлися в долині, пригнічені й знеможені до краю. Гострий біль краяв Гленарванове серце. Він насилу говорив, з його вуст зривалися одні й ті самі слова:
— Я не піду звідціль! Не піду!
Всі розуміли це завзяття, що перетворилось на невідчепну ідею, і кожен поважав Гленарванові почуття.
— Почекаємо, — мовив Паганель до майора й Тома Остіна. — Відпочинемо трохи, поновимо сили. Нам це необхідно, однаково, чи повернемось ми знову до розшуків, чи підемо далі.
— Гаразд, — відповів Мак-Наббс, — залишимось тут, скоро цього хоче Едвард. Він сподівається. Але на що він сподівається?