— Ні, сер, — твердо відказав хлопчина. — З вами я нічого не боюся.
— От і гаразд. Ці агуари не дуже страшні; якби їх не була така сила, вони мене зовсім не турбували б.
— Хай хоч і сила! — відказав Роберт. — Ми ж добре озброєні, спробуй лишень до нас підійти!
— І ми їх гостинно зустрінемо!
Кажучи так, Гленарван хотів заспокоїти хлопчика, але потай з жахом думав про зграю розлючених нічних хижаків. Може, їх налічувалось тут кілька сотень, — і трьом чоловікам, хоч би й добре озброєним, не до снаги буде відборонитись від такої тьми звірів.
Коли патагонець вимовив слово “агуар”, Гленарван одразу згадав: так у пампі називають червоного вовка. Природознавцям цей хижак відомий під назвою canis jubatus. Заввишки він як великий собака, з лисячою головою, червоно-брунатний на масть, а вздовж хребця в нього стовбурчиться, неначе грива, смуга чорної шерсті. Це дуже меткий і надзвичайно сильний звір. Живе він переважно поблизу боліт і плавом переслідує водяних тварин. Ніч вигонить червоного вовка із його лігва, де він спить удень. Особливо бояться його в естансіях, тобто великих скотарських господарствах, розташованих у пампі, бо голодний агуар нападає навіть на велику худобу й чинить чималі спустошення. Зустріч з поодиноким червоним вовком не страшна, але зі зграєю голодних агуарів — вельми небезпечна, і краще вже наразитися на одного кугуара чи ягуара, з яким можна битись сам на сам.
Дослухаючись до виття, вдивляючись у тіні, котрі метались рівниною, Гленарван збагнув, що до берегів Гуаміні бігло безліч агуарів. Вони нюхом відчули здобич — коняче й людське м’ясо, і кожен з них покладав собі повернутися до лігва з своєю часткою. Отже, мандрівникам загрожувала страшна небезпека.
Тим часом коло вовків щільнішало. Коні пробудилися й кинулись, пойняті жахом.
Лише Таука била копитом у землю, силкуючись розірвати недоуздок, щоб звільнитись і помчати геть звідсіль. Талькав безперестанку насвистував — тільки в такий спосіб можна було її вгамувати. Гленарван і Роберт стали біля входу в рамаду, готові до оборони. Вони вже націлились у перший ряд агуарів, аж раптом Талькав одвів рукою вгору їхню зброю.
— Чого хоче Талькав? — спитав Роберт.
— Він нам забороняє стріляти, — відповів Гленарван.
— Чому?
— Може, він вважає, що не настав час!
Але причина Талькавової поведінки була набагато важливіша, й Гленарван зрозумів це, коли індіанець, перевернувши свою відкриту порохівницю, показав — вона майже порожня.
— Ну, що? — спитав Роберт.
— А те, що треба берегти наші припаси. Сьогоднішнє полювання нам дорого обійшлося, свинцю й пороху залишилося обмаль. Вистачить на пострілів двадцять.
Хлопець нічого не сказав.
— Ти не боїшся, Роберте?
— Ні, сер.
— То й добре, мій хлопчику.