Талькав востаннє пальнув з карабіна, звалив на землю ще одного ворога і, не маючи більше пороху, став, схрестивши руки на грудях. Похиливши голову, він, здавалось, мовчки щось обмірковував. Може, він шукав якогось сміливого, одчайдушного способу відігнати розлючену зграю? Гленарван не наважився його спитати.
Нараз їм видалось, що поведінка агуарів змінилась. Вони наче повернули й віддалились, їхнє досі оглушливе виття враз вщухло. На рівнині запанувала зловісна тиша.
— Вони йдуть геть! — скрикнув Роберт.
— Може й так, — мовив Гленарван, напружено вслухаючись.
Але Талькав, угадавши, про що йде мова, заперечливо похитав головою. Він добре знав — хижаки не залишать ласої здобичі, аж поки перші промені сонця не заженуть їх знову в темні лігва.
Проте стало ясно: ворог змінив тактику. Агуари вже не поривалися взяти приступом вхід до рамади, що його надійно захищали вогонь і зброя, а вдались до нового способу, який ховав у собі багато більшу небезпеку. Вони обійшли рамаду навкруг і враз напали на неї з протилежного боку. Вже стало чути, як міцні кігті шкребуть трухляве дерево; між хисткими кілками огорожі вже вистромлялись дужі лапи, скривавлені морди. Перелякані коні позривались з припону й гасали в загороді, знавіснівши з жаху.
Гленарван схопив Роберта, притиснув до себе, поклавши захищати його до останнього. Можливо, в одчайдушній спробі врятуватися втечею він кинувся би з хлопцем геть із рамади, але в цю мить погляд його впав на індіанця. Талькав, що допіру метався туди-сюди по загону, як дикий звір у клітці, раптом підійшов до свого коня, котрий тремтів з нетерплячки, і заходився ретельно його сідлати, не забуваючи жодного ремінця, жодного шпеника. Схоже, його зовсім уже не турбувало вовче виття, що не тільки поновилось, але й подужчало. Гленарван стежив за Талькавом з якимсь похмурим жахом.
— Він кидає нас напризволяще! — скрикнув Гленарван, побачивши, що Талькав узяв у руки повіддя, наміряючись скочити в сідло.
— Талькав? Ніколи! — заперечив Роберт.
Справді, той збирався не кидати друзів, а врятувати їх ціною власного життя.:
Таука була готова; вона гризла вудила, нетерпляче басувала; очі, повні вогню, метали блискавиці. Вона зрозуміла свого хазяїна. В ту мить, коли індіанець схопився вже за гриву, щоб сісти на коня, Гленарван рвучким рухом схопив його за руку.
— Ти їдеш? — спитав він, вказуючи на рівнину, вільну тепер від хижаків.
— Так, — відповів індіанець, зрозумівши цей жест. І додав уже по-іспанському: — Таука — добрий кінь! Прудконогий. Привабить вовків, вони кинуться вслід.
— О Талькаве! — вигукнув Гленарван.
— Швидше! Швидше! — повторював Талькав.
Гленарван мовив до хлопця тремтячим з хвилюванням голосом:
— Роберте! Хлопчику мій! Ти чуєш? Він хоче офірувати собою заради нас! Хоче помчати в пампу й відвернути на себе лють вовків, знадивши їх за собою!
— Друже Талькаве! — вигукнув Роберт і кинувся до патагонця. — Друже Талькаве, не кидай нас!
— Ні, — сказав Гленарван, — він нас не покине!
— Талькаве, їдьмо разом! — мовив він, повертаючись до іпдіянина і показуючи на збожеволілих зі страху коней, що сбилися в кутку загороди.