— Що він каже? — спитав Гленарван. — Я дещо втямив. Мені здалося, він радить нам розділитися.
— Так, розділитись на два загони, — відповів Паганель. — Ті поміж нас, чиї коні вже геть виснажились й ледве плентаються, так-сяк посуватимуться далі нашим маршрутом уздовж тридцять сьомої паралелі. Ті ж, чиї коні ще в доброму стані, поїдуть наперед цим самим шляхом аж до річки Гуаміні, яка впадає в озеро Сан-Лукас, за тридцять одну милю відсіль. Коли води там буде досить, вони очікуватимуть своїх товаришів на березі Гуаміні. А якщо й там немає води, вони поїдуть назустріч першому загонові, аби вберегти його від зайвої подорожі.
— А далі? — спитав Том Остін.
— Тоді доведеться повернути на південь і спуститись миль на сімдесят п’ять, до перших відног Сьєрра-Вентана, де тече багато річок.
— Це правильно, — сказав Гленарван, — ми так і зробимо, не гаючись ані хвилини.
Мій кінь не надто страждає від спраги, і я зможу поїхати разом з Талькавом.
— О, сер, візьміть мене з собою! — попрохав Роберт, немов ішлося про веселу прогулянку.
— Та чи зможеш ти їхати нарівні з нами, мій хлопчику?
— Зможу! В мене добрий кінь, він весь час так і поривається вперед. Дозвольте мені… Прошу вас, сер!
— Гаразд, поїдеш з нами, — погодився Гленарван, нишком радіючи з того, що Роберт буде з ним. — Сподіваюсь, ми троє не такі вже недотепи, щоб не спромоглись знайти якесь джерело чи водоймище свіжої солодкої води.
— Ну, а я? — спитав Паганель.
— О, ви, люб’язний Паганелю, залишитесь з резервним загоном, — відповів майор. — Ви надто добре знаєте і тридцять сьому паралель, і річку Гуаміні, і взагалі всю пампу, щоб покинути нас. Ані Мюльреді, ані Вільсон, ані я не здатні потрапити до місця зустрічі з Талькавом, але під стягом відважного Жака Паганеля ми впевнено будемо рухатися вперед!
— Я підкоряюсь, — відповів географ, вельми потішений тим, що його настановили головою загону.
— Тільки будьте уважні! — додав майор. — Пильнуйте, аби не завести нас туди, де нам нічого робити, приміром, на тихоокеанське побережжя!
— Ви заслуговуєте на це, нестерпний майоре, — відказав сміючись Паганель. — Однак скажіть мені, дорогий Гленарване, в який спосіб ви порозумієтесь з Талькавом?
— Я гадаю, — відповів Гленарван, — мені навряд чи доведеться заходити з ним у розмову. А втім, тих кількох іспанських слів, що я засвоїв, вистачить, аби ми зрозуміли один одного в разі нагальної потреби.
— Тоді рушайте, мій шановний друже, — мовив Паганель.
— Спершу повечеряємо, — відповів Гленарван, — і спробуймо заснути перед від’їздом.
Повечеряли всухом’ятку — запити було нічим — і, за браком кращого, поснули. Паганелеві ввижалися уві сні потоки, водоспади, річки, ручаї, ставки, струмки, навіть повні вщерть карафки, — одним словом, усе те, що звичайно містить у собі придатну на пиття воду; це був справжній кошмар.
Наступного дня, о шостій ранку, коней Талькава, Гленарвана й Роберта засідлали й напоїли рештками води; вони пили жадібно, хоч вода була огидна й нудотна. По тому вершники схопились на коні.