— Я! — вигукнув Роберт.
І в супроводі свого друга Вільсона він зник, немов кошеня, в гущавині листя.
Поки вони ходили по хмиз, Паганель знайшов доволі сухого моху і поклав його на стовбур, туди, звідки розходились три грубезні гілки. Впіймавши лінзою сонячний промінь — а зробити це було дуже легко, бо денне світило яскраво сяло, — він швидко запалив мох, під який підмостив чималий шар мокрого листя; отже, багаття, розкладене в такий спосіб, не загрожувало небезпекою пожежі.
Незабаром Роберт і Вільсон повернулись з оберемком сухого гілля, котре й кинули на мох. Аби швидше роздмухати вогонь, Паганель розчепірив над багаттям свої довгі ноги, як то роблять араби, і, швидко нахиляючись та випростовуючись, полами свого пончо викликав справжній вітер. Хмиз зайнявся, і невдовзі веселе гомінливе полум’я запалахкотіло над імпровізованим вогнищем.
Кожний сушився, як кому заманулось; почеплені на гіллі пончо гойдалися під подувом вітру. Потім поснідали, доволі скромно, — треба було думати й про завтрашній день. Повінь, можливо, спадатиме в цьому величезному водоймищі повільно, а припасів було обмаль. На омбу не росли ніякі плоди, але в його гущавині ховалось без ліку пташиних гнізд, повних свіжих яєць, не кажучи вже про їхніх пернатих господарів. Цими джерелами харчування, певна річ, не слід було нехтувати.
Передбачаючи, що на омбу доведеться сидіти довгенько, мандрівники вирішили влаштуватися якнайвигідніше.
— Кухня і їдальня буде в нас на першому поверсі, — казав Паганель, — а спальня — на другому. Домівка наша простора, платня за помешкання невисока, отже немає чого церемонитися. Я бачу вгорі чудові природні колиски, що немов чекають на нас; коли гарненько себе до них прив’язати, ми спатимемо, як у найкращих у світі ліжках. Боятися немає чого. Зрештою, можна постановити варту. Наш загін досить численний, щоб одбитися від нападу індіанців або хижих звірів.
— Нам бракує лише зброї, — сказав Том Остін.
— Мої револьвери зі мною, — зазначив Гленарван.
— І мої — теж, — докинув Роберт.
— А навіщо вони нам, коли пан Паганель не винайде способу виготувати порох? — озвався Том Остін.
— Це непотрібно, — відповів Мак-Наббс, показуючи сухісіньку порошницю.
— Де ви її взяли, майоре? — спитав Паганель.
— Це Талькавова порошниця. Він подумав, що вона може нам придатися, й передав мені перед тим, як кинувся рятувати Тауку.
— Який шляхетний і мужній індіанець! — вигукнув Гленарван.
— Коли всі патагонці схожі на нього, — мовив Том Остін, — то я вітаю Патагонію.
— Не забувайте й за Тауку, — сказав Паганель. — Вона — невід’ємна частина патагонця, і я певен, що ми знову побачимо і Талькава, і його коня.
— Чи далеко відціль до Атлантичного океану? — спитав майор.
— Щонайбільше — сорок миль, — відповів Паганель. — А тепер, друзі мої, оскільки кожен з нас вільний робити, що йому заманеться, я прошу дозволу вас покинути. Я оберу нагорі місце, придатне для спостереження, роздивлюсь навкруг крізь далекоглядну трубу й доповім вам, що діється на білому світі.
Ніхто не заперечував, і вчений спритно поліз з гілки на гілку й невдовзі зник за щільною завісою листя. Його товариші заходилися готувати собі постелі, лаштуватися на ніч. За браком ковдр, простирадел і ліжок, вони швидко впорались із цим ділом і знову посідали біля багаття. Нав’язалася спільна розмова, але вона точилася не навколо їхнього становища — їм-бо залишалося тільки терпляче ждати, — говорили про капітана Гранта. Це була невичерпна тема… Якщо вода спаде, мандрівники за три дні дістануться до “Дункана”. Але з ними не буде нещасливих мореплавців — Гаррі Гранта й двох матросів. Тепер, після даремного переходу крізь Південну Америку, видавалось: всяку надію знайти їх втрачено без повороту. Де розпочинати нові розшуки? Скільки горя завдасть леді Гелені й Мері Грант звістка, що в майбутньому їм немає на що сподіватися!