Діти капітана Гранта

— Гаразд, — мовив Гленарван, — а хто ж нам дасть щось подзьобати?

— Я, — сказав майор.

Усі погляди звернулися на Мак-Наббса: зручно вмостившись у фотелі з двох гнучких гілок, майор простягав свої сакви, хоч і промоклі, але добре набиті.

— Пізнаю вас, Мак-Наббсе! — вигукнув Гленарван. — Ви завжди про все пам’ятаєте, навіть в обставинах, що дозволяють геть про все забути!

— Адже було ухвалено не тонути, — відповів майор, — не заради того, щоб померти з голоду!

— І я подбав би про харч, — сказав простодушно Паганель, — якби не був такий неуважний!

— А що в цих саквах? — поцікавився Том Остін.

— Харч на два дні, — відповів Мак-Наббс.

— Чудово! — мовив Гленарван. — Сподіваюсь, за добу води поменшає.

— Або ж ми знайдемо якийсь спосіб дістатися до землі, — додав Паганель.

— А тепер найперший наш обов’язок — поснідати, — оголосив Гленарван.

— Спочатку треба підсушитись, — зауважив майор. — А де ж узяти вогню? — запитав Вільсон.

— Овва! Розкласти та й годі, — відказав Паганель.

— Де?

— Отут, на вершечку стовбура, хай йому всячинаї

— А з чого?

— З сухого гілля, що ми його наламаємо на дереві.

— Але як його підпалити? — спитав Гленарван. — З нашого трута стала мокра губка.

— Обійдемось і так, — сказав Паганель. — Жменька сухого моху, сонячний промінь, лінза від моєї підзорної труби, — і ви побачите, біля якого чудесного багаття я грітимусь! Хто піде до лісу по хмиз?