Заповіт мисливця

22
18
20
22
24
26
28
30

Як тільки рожеві барви пригасли на верхів"ях, козли кудись зникли, наче розтанули в сивій імлі, що оповила Сурунганські гори.

Наше вогнище розливало навколо тремтливе червоне світло, від якого на стінах скель танцювали фантастичні тіні. Десь гуркотіло зсуваючись каміння, і глуха луна повільно затихала в долинах. Собаки поводили вухами, озирались і скавучали, ждучи вечері. Раптом лайки, мов по команді, замовкли. Я мимоволі повернувся до них і побачив, що собаки насторожились і почали нюшити. Не встиг я розкрити рота, як вони зірвалися з місць і тихо зникли в пітьмі. Я інстинктивно схопився на ноги і потягнувся до рушниці, що лежала на сідлі. Все це я зробив, не промовивши ні слова, що страшенно стривожило товаришів. За мить усі вже стояли із зброєю в руках і вдивлялися в пітьму.

Незабаром почулося голосне пирхання, а потім відчайдушний вереск. Залементували собаки, і з пітьми виринув якийсь звір, дуже схожий на рись. За ним з"явився другий. Ось вони вибігли на освітлене місце, і одразу ж пролунало кілька пострілів.

— Каракал, каракал! — вигукнув Чижов. — Стріляйте, це кровопивця!..

Нові постріли заглушили слова мисливця, але обидва хижаки зникли.

Собаки несамовито гавкали, біжучи по сліду каракалів. Олег і Чижов мерщій добули свої електричні ліхтарики і поспішили за собаками.

— Он він, дряпається по скелі!.. — закричав Старобор.

Промені двох ліхтарів упали «а каракала. Гримнуло ще кілька пострілів: величезний кіт протяжно заревів і сповз униз по скелі. Пітьма поглинула звіра. Він звалився в розколину, над якою вже стояли собаки, гавкаючи так завзято, що аж у вухах лящало.

В темряві засвітилися вогники в очах смертельно пораненого хижака, який був тепер дуже небезпечний. Він так несамовито ревів, що собаки мимоволі задкували.

— Не гаймо часу, — радив Єменка, — бо ще знайде якусь дірку й шмигне туди. Посвітіть-но мені!

Сніп світла вихопив каракала з пітьми. Звір звивався, харчав, але тікати вже не думав: його розбійницьке життя згасало. Чижов, добре прицілившись, вистрілив. Звір кілька разів здригнувся і сконав.

Коли ми витягли каракала з розколини, собаки мало не розірвали його. Вони добре знали, якого кровожерного хижака ми знешкодили. Каракал — небезпечний ворог парнокопитних та інших диких тварин. Він нападає на кабаргу, козу або й оленя, прокушує на шиї артерію, висмоктує теплу кров, пожирає найсмачніші частини м"яса і йде шукати нову жертву.

Забитий каракал був дорослим самцем. Тіло його мало вісімдесят п"ять сантиметрів завдовжки, п"ятдесят п"ять сантиметрів заввишки, довжина хвоста — двадцять п"ять сантиметрів. Важив звір вісімнадцять кілограмів. Лапи у каракала схожі на леопардові — довгі, з пазурами, на кінчиках вух — щіточки, наче в рисі. Рудувато-сива шерсть на шиї, на животі — світліша, майже зливається з кольором скель. Темних плям, які бувають на тілі звичайної рисі, у каракала зовсім немає. Тільки від морди до вух у нього проходить чорна смужка, а вуха майже зовсім чорні.

При нагоді каракал може кинутися навіть на людину, його великі й гострі пазури, так само як і міцні зуби, — дуже страшна зброя. Наш Вірний на собі пересвідчився в цьому: каракал своїми пазурами майже зовсім обдер йому бік. Єменка, не роздумуючи довго, зробив дезінфекцію рани й кількома швами пристебнув собаці зідрану шкуру до тіла. Під час цієї операції Вірний жалібно скавучав. Чижов і Старобор, які асистували Єменці, міцно забинтували свого бідолашного пацієнта.

Поранений собака став предметом загальної уваги і піклування, йому дісталися найкращі шматки печені, а Тамара навіть розвела для нього згущеного молока.

Зважаючи на стан здоров"я Вірного, ми вирішили не брати його на полювання, а другого дня Єменка навіть хотів посадити собаку на коня у спеціально приготовлене сідло, щоб поранений менше рухався і рана швидше загоювалася.

Коли над горами поплив місяць, скелі немовби залило сріблом, а темні западини стали схожі на чорні завіси над проходами в кам"яних стінах, які оточували нас з усіх боків.

Перед тим, як лягти спати, я пішов до потоку. В ньому тріпотів місяць. Там, де була бистрина, світло вигравало, ніби в скалках великого розбитого дзеркала. Вода повільно цідилася, жебоніла, булькала й пінилася, зникаючи десь поміж камінням. І тут, у невеличкому гірському потоці, вирувало життя. З води вискакували маленькі сріблясті рибки, на яких іскрилися вогняні краплини. Це — форель. Як потрапили ці рибки на таку височінь? Очевидно, потік був з"єднаний з озером. Можливо, він протікав під скелями вузьким жолобом і розколинами. А може, руслом його були печери. Хто знає, які таємниці крилися під цими горами в далекій глухій тайзі!

Я був одним з перших людей, що прийшли сюди добувати гірські скарби, які двадцять років тому Іван Хомич Феклістов знайшов і дбайливо оберігав, прагнучи, щоб вони дісталися справжньому господареві великої землі — народові.

Коли я вранці прокинувся, Старобор уже оббілував каракала, а Єменка з Чижовим радилися, чи не краще було б спробувати зробити чергову розвідку без коней. Це, звичайно, означало, що хтось має лишатися в таборі з кіньми. Але згодом було вирішено вести в"ючаків з собою доти, доки буде можливість.