Усе свідчило про те, що матуся досі не повернулася з полювання. Швидкий і рішучий тунгуський мисливець відклав убік рушницю, витяг ніж і обережно спустився з брили. Від самої думки, що настав вирішальний момент, у мисливців затремтіли руки, проте вони обидва самовіддано наближалися до лігва. Чижов з рушницею напоготові, Єменка з ножем та мішком.
А що коли грізний хижак раптом повернеться? Але ця думка промайнула в голові Чижова лише як слабкий сигнал неусипного інстинкту самозбереження. Опинившись перед лігвом, мисливці почули жалібне нявчання. Мале тигреня, побачивши їх, забилося у найдальший куток лігва й зіщулилось біля стіни. Шерсть на ньому настовбурчилась, тигреня сичало, пирхало, шкрябалось і тремтіло від страху. В диких очах прозирав невимовний жах: уперше в житті звіреня побачило незнайому істоту — людину й не знало, що робити.
Та на роздуми не було часу.
Єменка спритно кинув тигреня в мішок і зав"язав його ремінцем. Маля принишкло і не виявляло жодних ознак життя. Мабуть, від жаху воно позбулося всієї своєї сили та волі.
Чижов тим часом стояв при вході в лігво, тримаючи палець на курку рушниці. Вже зовсім розвиднілось, і кожної миті тигриця могла повернутися. Цієї зустрічі треба було уникнути. Єменка швидко перекинув через плече мішок з тигреням, схопив рушницю і мерщій подався від лігва. Чижов ішов за ним назирці. Щомиті він обертався, готовий прикрити відступ, який скидався скоріше на втечу. Обидва бігли з гори навпростець поміж терном, чортополохом та камінням, прагнучи тільки одного: якнайшвидше добігти до коней, де мисливців нетерпляче ждав третій супутник. Ловці одним стрибком скочили в сідла й щодуху помчали геть, начебто їх переслідував той самий дух у вигляді тигра, що, як розповідали легенди, живе на верхівці гори.
Мисливці благополучно довезли тигреня до Вертловки, де воно, звичайно, викликало велику цікавість. Це вперше місцевим мисливцям пощастило впіймати живого тигра, хай навіть і такого малого, що він уміщався в мішку.
Не знаю вже, яку чашку я допивав, коли Чижов скінчив розповідь про це незвичайне й ризиковане полювання. Ми запитали в нього про дальшу долю викраденого тигреняти. Сибірський мисливець показав на Тамару:
— Запитайте ось у неї, яку халепу вона з ним мала.
— Не можу згадувати без жалю, — зітхнула дівчина. — Довго не могло воно звикнути до людей. Перші дні взагалі нічого не їло й не пило, і тільки тоді, коли з голоду вже ледве трималося на ногах, почало смоктати з пляшки молоко. А вже після цього тигреня швидко призвичаїлось до нового оточення; малюк був дуже гарненький і грайливий. Однак незабаром у нього почали прокидатися дикі інстинкти. Тигреня переслідувало свійську птицю, кусало овець і ганялося за поросятами. Одного дня ми лишили його в садочку, і звіреня втекло в тайгу. Собаки два дні шукали його: після цього малому хижакові наділи нашийник і пустили бігати в подвір"ї на довгому ланцюзі. Це його дуже сердило, і я взяла малюка під свою опіку. Я брала його з собою скрізь, куди б не пішла або не поїхала. Тигреня швидко росло. Та й не дивно: дідусь Родіонович дуже добре годував його, дбав, щоб воно щодня мало свіжу звірину. Довго тримали ми його в себе в домі. Але вночі малюк тинявся по кухні, нявчав, бурмотів, а згодом почав ревти. Тигреня будило нас кожної ночі, й ніякі вмовляння не допомагали. Тоді ми стали залишати його на ніч у клуні, але там воно казилося ще дужче. Очевидно, вночі йому найдужче хотілося на волю. Адже навкруги була його стихія — тайга. Згодом тигреня стало небезпечним для чужих людей, кидалося на них і нас почало слухатися дуже неохоче. Довелося розлучитися. Петро Андрійович одвіз його на станцію й відіслав звідти в Московський зоопарк.
А зараз я вам розкажу найцікавіше. Через рік я приїхала в Москву і в перші ж дні відвідала нашого тигра. Ми його звали Тассо. У вольєрі зоопарку бігало і лежало навколо невеличкої скелі кілька тигрів, та нашого серед них я не впізнала. Не знаю, що мені спало на думку, але я підійшла до самого краю рову, що відокремлював людей від хижаків, і гукнула: «Тассо, Тассочко!»
В ту ж мить один тигр схопився, витягнув шию й почав принюхуватися. Навколо мене стояло багато людей, і тому, мабуть, він не міг одразу ж пізнати мене. Але, уявіть собі, він пам"ятав мій голос! Працівник зоопарку, який з цікавістю спостерігав цю сцену, підійшов до мене, ми з ним розговорились, і він завів мене в рів. Не питайте, що витворяв Тассо. Він ліг на край стіни, нахилив голову й муркотів так тужливо, що я мало не плакала. Інші тигри, очевидно, дивувалися, що їх товариш мав таких знайомих, повертали голови, а один з них, мабуть, найцікавіший, навіть перехилився через край рову. Я просила, щоб мені дали драбину, хотіла погладити Тассо, але служитель зоопарку не дозволив — побоявся брати на себе таку відповідальність: а що коли…
«Ідіть, — каже, — громадянко, до директора…»
Я пішла. Директор з цікавістю вислухав мене, проте й він не був схильний дозволяти будь-які пустощі з тигром. Але, кінець кінцем, я вмовила його; директор наказав, щоб Тассо впустили в спеціальну клітку, де звичайно ізолювали тигрів під час лікарського догляду. Два служителі стали перед гратами, тримаючи напоготові брандспойти, щоб, на випадок небезпеки, спрямувати на тигра струмені води. Я стояла перед кліткою й чекала Тассо. Він вбіг і одразу ж впізнав мене, почав тертися головою об грати й муркотіти, а коли я, трохи вагаючись, пройшла крізь дверцята, тигр підскочив до мене так навально, що мало не збив мене з ніг. Я присіла біля нього, як робила це колись у Вертловці, гладила його, а звір так терся головою об мої ноги, що розірвав мені панчохи. Він мружився від насолоди, коли я чухала йому шию, і кілька разів так ніжно «погладив» мене лапою, що я довго потім носила синці на плечах і спині.
Та найгірше було, коли я зібралася йти. Тассо підвівся й заступив вихід. Я відштовхувала його, вмовляла; нарешті він скорився й ліг. Директор, який весь час стежив за поведінкою тигра, швидко відчинив спускні дверцята, і я вислизнула з клітки. Тассо похнюпив голову, потім підніс її й підступив до гратів. Я ще раз на прощання погладила його й пообіцяла, що прийду знову.
Потім я змушена була докладно розповісти директорові всю Тассову історію.
Він усе занотував собі, бо таких випадків у його практиці ще не було.
Після мого візиту інтерес спеціалістів до нашого тигра значно підвищився. Ним зацікавилися наукові працівники Інституту зоології. Тассо став відомою «особою». Він тепер улюбленець всіх працівників зоопарку. Тассо надзвичайно лагідний і виявляє найбільшу прихильність до ветеринарного лікаря та директора зоопарку Борисова з Інституту зоології Академії наук.
Кілька разів Тассо навіть демонстрував сольні номери в державному цирку, але тільки як гастролер. Науковці так полюбили цього тигра, що вперто тримають його в зоопарку. Вони дбають, щоб Тассо якомога менше жив у клітці, і тому довіряють його лише Московському цирку, та й то не більше як на чотирнадцять днів. Після цього Тассо знову повертається до вольєри в зоопарку. Я була в Москві рік і щотижня приходила до тигра. Якось я познайомилася в зоопарку з відомим приборкувачем хижаків Борисом Едером. Він дуже зацікавився моїм тигром, тричі підходив до клітки, щоб познайомитися з Тассо, — а на четвертий раз зайшов разом зі мною. Тассо обнюхав його і, мабуть, тому, що приборкувач прийшов разом зі мною, не звертав на нього особливої уваги. Едер розмовляв і жартував з ним. Нарешті Тассо пустотливо загріб приборкувача лапою й сів навпроти нього. З того часу вони стали друзями.
Коли повернетесь до Москви, підіть подивіться на нашого Тассо й передайте йому сердечне вітання.
— З вами, Тамаро, я не побоявся б піти до нього і в клітку, — раптом промовив Олег і збентежено потер рукою лоба.
ebooksa