— Гляньте, який герой! — вигукнув Шульгін і голосно засміявся.
— Чому ви смієтесь? — здивувалася Тамара. — Не знаю, чи наважився б навіть шановний Федір Лаврентійович зайти в клітку тигра.
— Боронь боже! — скрикнув лісничий. — Я в принципі не довіряю жодній кішці!
— Сподіваюсь, ви не маєте на увазі жінок, — знову озвалася Тамара.
— Не маю, але згадайте старе російське прислів"я: «Курка не птиця, а жінка не людина». Ну, та не сердьтеся!
Ніхто з нас не відповів йому. Тільки згодом озвався Чижов:
— Тут можна було б проголосувати, але вже пізно. Навіть дуже пізно, а завтра на нас чекає нелегка дорога. Тому без ніякого голосування — спати!
Петро Андрійович казав правду — було вже далеко запівніч. Ми розійшлися по палатках і лягли відпочивати.
Вогнище догоряло, кидаючи на палатки миготливі тіні; собаки пильнували наш сон.
Ранкова побудка була незвичайна — хтось лизав мені обличчя. Це був собака Вірний, який виконував у нас обов"язки днювального, його хазяїн — Чижов стояв при вході до палатки й гукав:
— Снідати!
Ми з апетитом з"їли шашлик — соковиті шматочки баранячого м"яса, засмажені з цибулею на рожні, запили його чаєм, склали палатки й вирушили в путь.
Коні тюпали вузенькою стежкою, а собаки побігли в зарості і час від часу полохали там глухарів та рябчиків. Ми знали, що, маючи тонкий нюх, слух та зір, собаки не пропускають жодного птаха, на сліди якого натрапляють. Вони несподівано виринають перед дичиною, і застуканому зненацька птахові діватися нікуди. Він змушений злетіти, щоб не опинитися в зубах ворога. Здебільшого сполохані птахи сідають на дерево поблизу. Лайка біжить слідом, не зводячи з птаха очей, потім сідає під деревом і починає гавкати — кликати хазяїна. Глухар, тетерюк або рябчик сидить, прислухається й розглядає свого небезпечного ворога. На голос собаки приходить мисливець, і справу вирішує влучний постріл. Ми теж вирішили полювати. Зупинилися. Чижов, Олег і я розійшлися в різні сторони на голоси лайок.
За годину ми вполювали вісім рябчиків і чотирьох глухарів, а цього було цілком досить, щоб нагодувати сім голодних ротів.
Дорогою Олег розпитував, чи, бува, не живуть тут десь поблизу мисливці. Чижов відповів заперечливо. Проте Олег твердив, що вночі він бачив бліду заграву якогось вогнища.
— Це вам здалося, — запевнив його Чижов, — тут влітку й восени не зустрінете жодного мисливця. Нема чого їм тут робити. Глухарів, тетерюків, рябчиків, вальдшнепів та лісових куріпок в інших місцях набагато більше, ніж тут. Тільки взимку сюди іноді заходять мисливці, коли полюють на білок.
Та Олег наполягав на своєму. Коли ми повернулися до товаришів, Чижов спитав, чи вночі, бува, не помітив ще хтось чужого вогнища.
— Я помітила, — озвалася Тамара. — Тільки-но я лягла і раптом згадала, що забула біля вогнища ягдташ. Вийшла я по нього і бачу: на півдні миготять відблиски вогню. Так ніби хтось підклав у вогнище сухих гілок, а те гілля одразу ж спалахнуло.
— Дивно… — задумливо промовив Чижов. — Хто б це міг бути?
— І потім, — додав Старобор, — чому ці невідомі отаборилися десь віддаля, коли, напевне, бачили наше вогнище? Здається, наче хтось нас уникає… чорт знає, що за цим ховається.
ebooksa