До заходу сонця селище за мисом було цілком очищене від окупантів. Коли «Дельфін» і «Чеем», які обстрілювали з моря кінець мису, підійшли до пірса, на березі їх зустрів білий від вапнякової пилюки, радісний Восьмьоркін.
— Погано по воді ходите! — глузливо сміючись, крикнув він. — Я на суші швидше дію. На аеродромі вже побував і в Севастополь раніше за вас попаду.
— А хто вас відпустить, товаришу гвардії матрос, цікаво довідатись? — сказав Кльоцко і, побагровівши, несподівано гримнув по-боцманськи: — Зайняти місце на катері! Зовсім від корабля відбилися. Лишаю вас без звільнення на берег до приходу в Севастополь. — А цікаво довідатися, товаришу мічман, коли ми там будемо, — підморгнувши присмирнілому Восьмьоркіну, щонайнаївніше запитав Чижеєв, виткнувшись із машинного відділення.
— Першими будемо, — пообіцяв Кльоцко. — Заправимося в печері пальним, захопимо провізії і морем дійдемо.
Останній прощальний день у печері проходив при урочисто сяючих факелах. Партизанки, виряджаючи в дорогу моряків, напекли пиріжків, виставили на стіл найсмачнішу страву, прибравши її квітами, гілочками мигдалю та дикої вишні.
Микола Дементійович викотив трофейне барильце вина і, розщедрившись, частував:
— Прошу без церемоній, наше підземне існування кінчилося, моя печера завтра спорожніє. Вип"ємо ж за одужання Каті, за перемогу, за море, за сонце!
У печерників не було келихів, але й цокання залізних кухлів для них звучало, як дзвін найкращого кришталю.
Восьмьоркін не міг утриматися, щоб не піти в танок. Він був галасливий цього дня. А Ніні з Сенею захотілося побути вдвох. Непомітно для Кльоцка і Тремихача вони вибралися з-за столу і зникли в глибині печери.
Вони зустрілися за водопадом. Темний прохід вів до зелених дерев, до шовкової трави, до щебетання пташок.
Три доби над задимленим Севастополем стояв розкотистий гул, гуркіт і ревіння моторів.
У муках і полум"ї визволявся останній шматок Кримського півострова.
У Восьмьоркіна, Чупчуренка та Віті у ці дні від крові, від блиску хвиль, від вибухів і пострілів рябіло в очах. А Чижеєв з Тремихачем мліли від спеки в машинних відділеннях. Мстячись за столицю Чорноморського флоту, друзі забули про їжу і втому. По декілька разів на добу вони заправлялися в танкістів пальним, поповнювали боєзапас і літали по морю майже на траверзі Севастополя, наздоганяючи шлюпки, парусники, мотобаркаси, резинові плоти і катери тікаючих з Криму окупантів, і нещадно розстрілювали.
— Всю воду запаскудимо, — журився іноді Восьмьоркін.
— Нічого, бруду, як і підлоти, море не любить. Сіллю роз"їсть та й викине, що зостанеться, — заспокоював його Кльоцко. — Воно в нас чистіше чистого стане. Рубай, не роздумуй!
За три дні моряки так потомилися, що в годину передранкового перепочинку, пришвартувавшись до обгорілого поламаного пірса, повалилися на палубу хто де і під захистом червоноармійців поснули.
Першим розплющив очі Кльоцко. Його вразила нависла над морем і горами незрозуміла тиша. Сонце вже зійшло. Канонада біля Севастополя змовкла, і лише ледве чутна стрілянина була з боку Херсонеського маяка.
Кльоцко пронизливо засвистав у дудку.
— Запускай мотори!
Через десять хвилин «Дельфін» і «Чеем» уже мчали в море. Вони летіли в піні та бризках до міста, ще огорну того пилюкою й димом війни.
ebooksa