Проте сутулому в окулярах конвоїрові, що підганяв ззаду колону змучених, стомлених дівчат, здалося, що Ніна відстала від головної партії. Він грубим штурханом примусив її встати.
— Я не ваша, — запротестувала Ніна. — Я на базар іду.
Гітлерівець, замість відповіді, ще раз штурхнув її автоматом у бік і зарепетував:
— Шнель, шнель!
Він не хотів і слухати пояснення росіянки.
Ніна завмерла. Треба було стільки страху витерпіти за ніч, щоб на ранок отак по-дурному потрапити до рук ідіота?
Вона догнала передніх конвоїрів. Пояснила, просила розібратись у помилці. Адже ж вони бачили її, як вона сиділа край дороги. Але гітлерівці з досадою відпихали від себе росіянку і тупо товкли:
— Ми не є знать… Команда обер-лейтенанта… Шнель!.. Швидко ідіть компанія!
Ніна заплакала. Вона йшла, спотикаючись, не бачачи ні дороги, ні тих, хто йшов поряд.
Якась дівчина взяла її за лікоть і суворо сказала:
— Не плач, що їм наші сльози? Бачиш, як вони регочуться?
— Куди нас женуть?
— Не знаю. Мене вночі схопили. П"ять хвилин на збирання… Матуся схопила, не пускає, а отой, очкастий, її в груди. Убила б його.
«І я уб"ю, — подумала Ніна. — Тепер не побоюсь».
— Чеемів би зустріти, — шепнула дівчина.
Ніна здригнулася і насторожилась.
— Яких чеемів?
— Не знаєш?.. Про чеемів не знаєш? Про них у нас усі говорять. Вони навіть зондерфюрера викрали. Десь заховали його, а потім віддали німецьким собакам і собак побили.
— Чого німецьким собакам? Вигадка якась!
— Зовсім не вигадка, — образилася оповідачка. — Зондерфюрера вчора знайшли біля дороги з перегризеним горлом. Сам начальник поліцаїв розказував.
ebooksa