Зуби дракона

— Ваша кімната — поруч. Не турбуйте хворого, йому потрібний повний спокій. Якщо йому чогось заманеться — викличте мене. Кнопка дзвоника — ось.

Індієць показав Хінчінбрукові призначене йому приміщення, коротко проінструктував, як доглядати хворого, і вийшов. Коли затихли його кроки, шпигун замкнув зовнішні двері й пішов до Бертона.

— Чарлі!.. Чарлі!..

Той поворухнувся, простогнав і розплющив око.

— Це я, хлопчику, не лякайся…

— Майкл?! Ти тут?.. — Бертон підвівся й перепитав погрозливо: — Тут?.. Чого ти сюди прийшов?

— Заспокойся, хлопчику. Тобі шкідливо хвилюватися. Пан Сатіапал доручив мені подбати про твоє здоров’я.

Бертон у відповідь зареготав, та так, що Хінчінбрук аж пересмикнув плечима:

— Цить, дурню! Тебе можуть почути. Це зовсім небажано.

— Хай чують!.. Ха-ха-ха!.. Лікар Хінчінбрук — чи бачили?! Лікар!.. Поверни мені око, старий мерзотнику, чуєш?!

Бинти глушили істеричний крик Бертона, та й будиночок стояв далеко від палацу, тому Хінчінбрук спокійнісінько вмостився на стільці і схрестив руки на грудях:

— Отже — слухаю. Цікавий номер сьогоднішньої програми. Можна голосніше — крик для малят корисний. Розвиваються легені. Ну?

Чарлі замовк. Проти насмішки не вистоять ні лайка, ні прокльони. На них можна відповісти або ударом ножа, або презирливою мовчанкою. Хінчінбрук лишається паном становища; він може зробити що завгодно, і у хворого невистачить сили опиратися.

— Ну?

— Я вб’ю тебе, Майкл! — гаряче видихнув Бертон і одвернувся до стіни.

— Не слід погрожувати, дитинко!.. До того ж, маючи одне-однісіньке око… Знаєш — дуже легко осліпнути зовсім… А кому потрібний сліпий шпигун?

Хінчінбрук присунувся ближче і взяв Бертона за руку:

— Повернись сюди!.. Запам’ятай: твої нарікання — даремні. Я не винен, що ти втратив око. Навпаки, ти повинен дякувати мені, що ти не втратив життя… Згадай, як все було: ми лягли спочивати надвечір. До маєтку Сатіапала лишалося щось із двадцять кілометрів. Ми почували себе в повній безпеці. О дванадцятій ночі ти збудив мене…

— Облиш! — з одчаєм простогнав Бертон. Він ледве стримував себе, слухаючи безсоромне базікання, брехню, якій не можна навіть знайти жодного пробачення.

— Так, так! — спокійно провадив далі Хінчінбрук. — Коли б збудив тебе я — було б не дивно. Але трапилось навпаки. Пам’ятаєш — ти поліз до моєї сумки?.. Ти сподівався знайти щось їстівне, мій любий, а схопив такого стусана в живіт, що аж кавкнув, мов кошеня… Ну, то тепер пам’ятаєш? Чи, може, тобі зовсім памороки забило?