— Жінки не вміють тримати язика за зубами!.. Проте все одно. Андрій, вірніше, Райяшанкар, про якого згадувала дочка, — мій син. Його розстріляли англійці в перший день Азарха дванадцять років тому.
Він якось чудно труснув головою і мовчки — ліктем піднесеної руки в стерильній рукавиці — показав на двері.
— Пане Сатіапал, зачекайте, — попросив Лаптєв. — Скажіть, чому ви поїхали з Росії?
Професор нахмурився:
— Хіба це має значення?.. А втім — прошу!.. Є такий романс: “Як жовте листя, вітром гнане, летить, не знаючи куди, так…” Мене вигнала з Росії революція, пане більшовик!.. Вас це влаштовує?
— Цілком! — з жартівливою серйозністю відповів Лаптєв. — Я проти експлуататорів. Сподіваюсь, у вас були в Росії заводи й маєтки?
— У мене була квартира на п’ять кімнат та невичерпний запас енергії… Але досить про це. Якщо ви не хочете позбутись моєї поваги — ніколи ні про що не запитуйте.
— Згода, — сказав Лаптєв.
Натиском ноги професор відчинив двері до операційної. Майя і хірургічна сестра наркотизували хворого. Операція мала бути тривалою й важкою, тому застосовувався не місцевий, а загальний наркоз.
Пацієнт дорахував уже до трьохсот, але не помічалося й знаку дії ефіру.
— Хворий, — запитала дівчина, — ви багато вживали віскі?
— Багато, Майю! — відповів той з веселою безтурботністю.
— В вену! — сказав тихо Сатіапал. — Дві дози.
Майя приготувала шприц, оголила ліву руку хворого… І раптом здригнулась. В її очах майнув вираз подиву, навіть ляку.
Сатіапал підійшов ближче:
— В чому річ?.. Продовжуй!.. — він простежив очима за поглядом дочки і повторив зміненим голосом: — Продовжуй.
Лаптєв помітив: професор, як і Майя, дивиться на червону пляму вище ліктя хворого. Вона мала чітко окреслені границі й величиною та формою була як куряче яйце.
— Хворий, — запитав Сатіапал, — як вас звуть?
— Чарлз Бертон, — відповів той охоче.
— Де ви народилися?
ebooksa