Чарлі міг би заприсягнутися, що з ним не трапилось нічого схожого. Він добре пам’ятав, як, знесилений, упав у затінку край галявини, одразу заснув і прокинувся аж отут, — від нестерпного болю. Немає сумніву, що увесь оцей час він лишався непритомним, неспроможним на жоден осмислений рух… Але Хінчінбрук розповідає так переконливо, наводить такі яскраві деталі, що мимохіть починаєш вірити в правдивість його розповіді.
…Вони вийшли на шосе. Години зо дві рухалися без жодних пригод. Сіли спочити біля річки. Задрімали, схилившись одне до одного. Раптом з-за повороту вискочила автомашина. Пролунала кулеметна черга. Хінчінбрук і Бертон кинулися навтіки. Осліплений промінням фар, Чарлі наткнувся на сучок і вибив собі око. Хінчінбрук, який постраждав далеко менше, дотягнув свого друга до маєтку Сатіапала. Оце й усе.
Чарлі слухав розповідь, і йому уявлялося оте вкрите м’якою порохнявою шосе, перед очима поставав напівзруйнований міст, в вухах лунали постріли і навіть аж чувся сухий тріск, з яким гілка дерева вп’ялася йому з живе тіло…
Отакою буває сила людського слова: навіяне, нав’язане чужою волею часом стає реальнішим за дійсність. Чарлі Бертон поступово переконувався, що втратив око не з лихого наміру Майкла Хінчінбрука, а через власну необережність. Ще б трохи — і він повірив би в це зовсім. Та велеречивий Хінчінбрук передав куті меду:
— Не сумуй, хлопчику! Я дізнався, що раджа Сатіапал вміє вставляти нові очі. Треба тільки…
Бертон нашорошив вуха:
— Коли ти дізнався про це?
— Ат, чи не все одно! — жартівливо махнув рукою Хінчінбрук. — У таких, як ми, не питають “коли” та “де”.
— Ні, ти таки скажи, — наполягав Бертон.
Хінчінбрук зрозумів, що ляпнув зайве. Не слід було згадувати про Сатіапала. Не можна також признаватися, що про деякі експерименти вченого раджі давно відомо: Бертон одразу ж второпає все.
— Дитинко! Хто має вуха — той слухає. Я дізнався про це п’ять годин тому.
— П’ять годин тому? — перепитав Бертон і додав заспокійливо: — Ну, то гаразд… Гаразд…
Хінчінбрук глянув на нього скоса. Ох, не подобався старому оцей тон!.. Хай краще репетує, лається, — розлючена людина неодмінно виплеще все, про що слід було б мовчати. А в отакому стані потаємні думки накопичуються і призводять згодом до безглуздих вчинків.
— Як же тебе лікує пан Сатіапал? — запитав Хінчінбрук, аби урвати неприємну паузу.
— Ніяк не лікує, — сухо посміхнувся Бертон. — Годує “їжею богів”, та й годі.
— “Їжею богів”?
— Так… Коли хочеш — спробуй. Он на тарілці лишилося.
У сірому мороці похмурого світанку вже проступали й кутки кімнати, куди раніше не досягали несміливі промені нічника. Вирисувалася нехитра обстановка: звичайне залізне ліжко, тумбочка клінічного типу, невелика шафа, стіл. На тумбочці стояла тарілка з купкою сірозеленої маси.
Хінчінбрук понюхав. Пахло кислим. Він зачерпнув ложкою трохи цієї суміші, лизнув язиком. Несмачно. Ні, навіть не те: запах і смак цього силосу був надто своєрідним, не схожим ні на що.
— Гм… гм… — Хінчінбрук покуштував ще. — А з чого ж роблять цю “їжу богів”?
ebooksa