— В Кембріджі.
— Хто ваш батько?
— Професор біології Рудольф-Емануїл Бертон.
— А мати? — Андрій Лаптєв помічав, що Сатіапал хвилюється, хоч і намагається це приховати.
— Марія-Луїза Бертон, співачка.
— Так… Гаразд…
Професор більше не запитував нічого. А через хвилину по тому Майя сказала:
— Прошу, пане доцент. Він спить.
Андрій ступив крок вперед. Зараз мала початися операція — дуже цікава, дуже важка.
Перед ним, закритий білими простирадлами, лежав ладний молодий англієць.
Лаптєв ще не бачив його обличчя. Це можна зробити дуже просто — тільки зняти салфетку. Але чи можна було б зазирнути в душу пацієнтові?
Андрій не знав, кого оперує. І не сподівався, що схрестяться його й Бертонові шляхи над безмежним проваллям, на хисткому містку.
А втім, коли б він навіть це знав, його рука не здригнулася б, і операція була б такою ж бездоганною, як і тоді, коли Лаптєв оперував би свого найближчого друга.
Закони медицини — священні. Лікар покликаний тільки рятувати, — бодай того, хто ладен тебе вбити.
Розділ VI
БЕЗ КЕРМА І БЕЗ ВІТРИЛА
Ні, Чарлз Бертон не збрехав: він справді народився в сім’ї видатного англійського фізіолога, професора Кембріджського університету.
Свого батька Чарлі пам’ятав дуже невиразно. З дитячих спогадів випливав великий напівтемний кабінет з шеренгою страхітливих скелетів під стіною, масивний письмовий стіл біля вікна, мікроскоп, штативчики, слоїки з заспиртованими тваринами, а над усім цим — похилена сива голова. Коли Чарлі заходив — ця голова підводилась, зморшки на обличчі Бертона-старшого розгладжувалися, і він зустрічав хлоп’я незмінною посмішкою:
— Як ся маєте, сину?
— Дуже добре, тату.